На березі Хозарського моря

Був полудень, сонце припiкало, i я побачила, що на однiй скелi щось свiтиться – розкiшне, блискуче, променистим сяйвом дiаманту. Пiдiйшовши ближче, я побачила велику змiю, луска якоi переливалася на сонцi. Вiд переляку я остовпiла. Змiя дивилася на мене. Нi, я не злякалася… Трапилось щось геть iнше. Змiя зачарувала мене своею красою, i я просто закохалася в неi!

Ми мовчали i невiдривно дивилися на панi директорку, зляканi й шокованi, немов вона сама була змiею, про яку розповiдала.

– Тодi я загадала бажання… Грандiозне бажання!

– І… – промимрили ми в один голос.

– І мое бажання здiйснилося!

Гадаю, кожна з нас гарячково уявляла, що ж могло бути тим грандiозним бажанням: велике кохання, шлюб, дiти, захист дисертацii, мiжнародна слава науковця, шлях у всесвiт, райське життя…

– Я забажала, аби Гобустан був пiд захистом ЮНЕСКО, i через десять рокiв копiткоi працi моя мрiя здiйснилася!

Дорогi читачi, я довго розмiрковувала, що сказати на цьому етапi мого роману-подорожi. Я мешкаю в краiнi, в чиiй столицi вже десять рокiв не працюють два головнi музеi – нацiональний i сучасного мистецтва.

Я – удова письменника, котрого переклали 36 мовами, i лише в його рiднiй краiнi я не в змозi посмертно перевидати його «Хозарський словник», хоча щодо iнших мов та континентiв це не становить проблем. Коментарi тут зайвi… нiчого дивного, що Сербiя знаходиться там, де знаходиться, адже ми стрiмко опускаемось, стрибаючи через три сходинки. Щодня! Скажу лише, що у Сербii знаходиться пiд захистом ЮНЕСКО. Перш нiж повернутися додому, я поцiкавилась цим питанням: Гамзiград – Ромулiана (2007), середньовiчнi пам’ятники на Косовi (2004), Студениця (1986), Старi Рас i Сопочани (1979).

Було б пречудово, якби iснувала iнституцiя, що надiйно захищала б нацiю вiд неi самоi. Нещаснi хозари зникли саме з цих причин. Врятуватись iм не вдалося. Не iснуе матерiальних слiдiв iхнього iснування – будинкiв, лiтератури, письма, могил… «Вони потонули». Можливо, найбiльшою iсторичною правдою е саме те, що назва Каспiйського моря азербайджанською мовою офiцiйно звучить, як «Хозарське море».

Хозар денiзi.

Але повернiмося до головноi героiнi. Панi Малахат – лiтня дама, замiжня, з солiдною кар’ерою науковця, привiтна й весела жiнка, горда з того, що й пiсля здiйснення своеi найбiльшоi мрii зберiгае лiцензiю, отриману вiд ЮНЕСКО. Бо не штука щось отримати – штука це зберегти.

Гобустан – це така собi дивна кам’яна пустеля на плато. Бiля великого паркiнгу росте одне-едине дерево.