Смок Беллю. Смок і Шорті

Ви можете брати п’ятдесят центiв за сотню, мати сотню тонн на день i нiчого не робити, як тiльки збирати грошi.

Двома годинами пiзнiше вантаж Кiта було перевезено за озеро, i вiн вигадав собi три днi. А коли Джон Беллю наздогнав його, вiн пройшов далеко вперед, у напрямку Глибокого Озера – другого вулканiчного басейна, повного льодiвцевоi води.

VI

Останнiй перехiд вiд Великого Озера до озера Лiндерман простягся на три милi, i шлях, якщо це можна назвати шляхом, закручувався вгору по тисячофутовому хребтi, падав униз, чiпляючись за слизькi скелi та перетинав широку багнисту просторiнь.

Джон Беллю почав умовляти Кiта, коли побачив, що той, опрiч ста фунтiв, що пiдняв на ременi, перекинув ще п’ятдесятифунтовий мiшок iз борошном та умостив його зверху.

– Ходiмо, ви, диво витривалостi, – вiдповiв Кiт. – Ви забули вашу ведмедину та одну пару бiлизни.

Проте Джон Беллю похитав головою.

– Я боюся, що роблюсь застарий, Кристофере.

– Вам лише сорок вiсiм рокiв. А хiба ви забули, що мiй дiд, сер, ваш батько, старий Ісаак Беллю, убив кулаком чоловiка, коли йому було шiстдесят дев’ять рокiв?

Джон Беллю скривився, але змовчав.

– Дядю, я хочу вам сказати щось важливе. Я рiс лордом Фаунтлероем, але я можу тепер бiльше за вас носити та загнати вас у переходах. Можу також покласти вас на лопатки або звалити ударом кулака.

Джон Беллю простяг свою руку й урочисто сказав:

– Кристофере, мiй хлопче, я вiрю, що можеш. Вiрю, що ти можеш це зробити навiть з оцим пакунком на спинi.

Ти досяг цього, мiй хлопче, хоча як це неймовiрно.

Кiт робив свою кругову мандрiвку останнього переходу чотири рази на день, себто вiн робив щоденно двадцять чотири милi, дряпаючись на гору, причому дванадцять миль вiн зробив iз поклажею в сто п’ятдесят фунтiв. Вiн був стомлений, але пишався своею витривалiстю. Фiзичний стан його був чудовий. Вiн iв i спав, як не iв i не спав нiколи за свого життя, i коли наблизився кiнець роботи, вiн мало не засумував.

Одна проблема хвилювала його. Вiн знав iз досвiду, що може впасти зi стофунтовим тягарем на спинi й залишитися живим. Проте вiн був певний, що як упаде iз цими додатковими п’ятдесятьма фунтами на шиi, то скрутить собi в’язи. Кожну стежку через болото, що протоптували тисячi носiiв, швидко затягало знов, i вони без кiнця мусили протоптувати собi новi стежки. І саме пiд час прокладання такоi новоi стежки, вiн розв’язав цю проблему зайвих п’ятдесяти фунтiв.