Смок Беллю. Смок і Шорті

Коли О’Тара домагався чого-небудь, нiхто iз приятелiв не мiг одмовити йому. Вiн був такий приемно та непереможно настирливий. Не встиг Кiт Беллю вислизнути з контори, як зробився спiввидавцем, погодився писати щотижня кiлька стовпцiв критики, поки не знайдуть пристойного спiвробiтника, та зобов’язався постачати щотижня частину десяти тисяч слiв хронiки мiсцевого життя Сан-Франциско – i все це задурно.

– «Xвиля» ще не може платити, – пояснив О’Тара, одночасно додавши, що тiльки одна людина в Сан-Франциско здатна писати, i що ця людина – Кiт Беллю.

– Який же я дурень! – бурмотiв потiм Кiт, сходячи вузькими схiдцями.

З цього почалася його панщина в О’Тари, що для нього вiн заповнював ненажерливi шпальти «Хвилi»

Тиждень у тиждень сидiв вiн у конторi, витримував наскоки кредиторiв, лаявся з друкарями та вигонив двадцять п’ять тисяч слiв у всiх галузях щотижнево. Праця його не легшала. «Хвиля» мала надто великi претензii. Для неi потрiбнi були iлюстрацii, а витрати на них були величезнi. Нiколи не вистачало грошей, щоб заплатити Кiтовi Беллю.

Через це саме й не було змоги оплатити збiльшений штат спiвробiтникiв.

– Ось що означае бути добрим хлопцем, – пробубонiв одного дня Кiт.

– Дяка Боговi за добрих хлопцiв, коли так! – зi слiзьми на очах скрикнув О’Тара, стискуючи Кiтовi руку. – Ви врятували мене, Кiте! Ще трохи, друже, i вже буде легше.

– Нiколи не полегшае, – жалiбно вiдповiв Кiт. – Я добре бачу свою долю. Я буду тут завжди.

Трохи згодом йому здалося, що вiн знайшов спосiб визволитися.

Одного разу, скориставшись iз присутностi О’Тари, вiн спiткнувся на стiлець. Кiлька хвилин пiзнiш вiн наскочив на рiжок конторки й тремтячими пальцями перекинув слоiк клею.

– Пiзно лягли? – запитав О’Тара.

Кiт доторкнувся руками до очей i, ранiш, нiж одповiсти, злякано подивився навкруги.

– Нi, не те. Щось з очима. Вони, здаеться; вiдмовляються служити менi. Оце й усе.

Кiлька днiв вiн спотикався та налiтав на конторськi меблi, але серце О’Тари не пом’якшало.

– Знаете, що я вам пораджу, Кiте? – сказав вiн одного дня. – Пiдiть ви до окулiста. Є тут такий лiкар Гесдепл. Вiн дуже добрий спец. І це не буде вам нiчого коштувати. Ми можемо заплатити йому оповiстками. Я з ним побалакаю особисто.

І вiрний своему слову, вiн вирядив Кiта до окулiста.

– Нiчого не дiеться вашим очам, – сказав лiкар, пiсля довгого огляду. – Справдi, у вас чудовi очi – одна пара на мiльйон.

– Тiльки не кажiть цього О’Тарi, – попрохав Кiт.