Смок Беллю. Смок і Шорті

Джон Беллю походив зi старого, суворого та загартованого поколiння, що об’iздило волами рiднi рiвнини ще в п’ятдесятих роках. І в ньому була ця сама витривалiсть та мужнiсть, з дитинства ще змiцнена упокоренням новоi краiни.

– Ти не живеш, як слiд, Кристофере. Менi соромно за тебе.

– Веселе життя, чи не так? – Кiт переривисто засмiявся.

Старий чоловiк знизнув плечима.

– Не печiть мене так очима, дядю. Я хотiв би, щоб це було вiд веселого життя. Але це все вiдпадае. Я не маю часу.

– Що ж тодi?

– Праця над силу.

Джон Беллю рiзко та неймовiрно засмiявся.

– І чесна?

Вiн знов засмiявся.

– Людина – це вирiб свого оточення, – проголосив Кiт, показуючи на дядькову шклянку. – Ваша веселiсть рiдка та гiрка, як i ваше питво.

– Праця над силу, – глузував той. – Ти за життя свое нiколи й цента не заробив.

– Б’юсь об заклад, що заробив. Тiльки я нiколи не отримував свого заробiтку. Я заробляю п’ять сотень на тиждень саме тепер i працюю за чотирьох.

– Малюнки, що нiхто не хоче купувати, чи може ще якась нiкчемна робота такого ж гатунку.

Умiеш ти плавати?

– Так що, й умiв.

– А сидiти на конi?

– І це доводилося!

Джон Беллю з огидою чмихнув.

– Я радий, що твiй батько не дожив, щоб бачити тебе в усiй славi твого занепаду, – сказав вiн. – Твiй батько був, що не цаль, то справжнiй чоловiк. Ти розумiеш це? Чоловiк, а не баба. Я гадаю, вiн вигнав би всi цi музичнi та артистичнi дурощi з тебе.

– О, це днi виродження, – зiтхнув Кiт.

– Я мiг би зрозумiти й терпiти ще, – люто наступав дядько, – якби тобi велося в цьому.

Проте ти за життя свое нiколи й цента не заробив, нiколи не зробив хоч найменшоi, чоловiка гiдноi роботи.

– Гравюри, малюнки, вахляри, – додав Кiт, протестуючи.

– Ти недолуга i ялозник. Якi ти малюнки малював? Поганенькi акварелi та жахливi афiшi! Їх нiколи не приймали на виставу навiть тут, у Сан-Франциско.

– Ви забули. Тут е мiй малюнок, у залi цього самого клубу.

– Грубий кардан. Музика? Твоя дурна мати витрачала сотнi на твое навчання.

Проте нiчого путящого з тебе не вийшло. Ти нiколи навiть не заробив п’яти доларiв, акомпануючи на концертi. Твоi пiснi? Безглуздi дурницi, що iх нiколи не друкували, та й спiвають iх тiльки помiж тоi поганоi богеми.

– Я надрукував одного разу книжку. Тi сонети, пригадуете? – лагiдно зауважив Кiт.

– Скiльки це тобi коштувало?

– Лише двi сотнi.

– Що ти ще зробив?

– Я ставив п’есу в лiтньому театрi.

– Що ти отримав за неi?

– Славу.