Смок Беллю. Смок і Шорті

– І ти умiв плавати, i тобi доводилося iздити верхи! – Джон Беллю стукнув склянкою об стiл. – На що у свiтi ти здатний? Ти був добре розвинений фiзично. Проте, навiть в унiверситетi ти не грав у футбол. Ти не веслував на водi. Ти не…

– Я боксував та фехтував.

– Коли ти боксував востанне?

– Не дуже давно. І мене визнали за доброго знавця. Тiльки я був…

– Ну, кiнчай!

– Невитриманий.

– Ти хочеш сказати, ледачий?

– Я б нiколи не вжив такого слова.

– Мiй батько, сер, ваш дiд, старий Ісаак Беллю убив кулаком чоловiка, коли йому було шiстдесят дев’ять рокiв.

– Чоловiковi?

– Нi, дiдовi, безсоромний ти блазню! Але ти не уб’еш навiть москiта, коли тобi буде шiстдесят дев’ять рокiв.

– Часи змiнилися, дядечку! Тепер за вбивство людей кидають до в’язницi.

– Твiй батько проiхав верхи сто вiсiмдесят п’ять миль, не спавши в дорозi, та загнав трое коней.

– А якби вiн жив тепер, то мiг би зробити всю цю подорож у Пульманi та ще й добре виспатись.

Старий задихався вiд безмежноi лютi, але здолiв ii та запитав:

– Скiльки тобi рокiв?

– Гадаю, що…

– Знаю.

Двадцять сiм. Ти закiнчив коледж, маючи двадцять два. Ти мазав, та грав, та бив байдики п’ять рокiв. Скажи перед Богом i людьми, яка з тебе користь? Коли я був у твоему вiцi, я мав тiльки одну пару бiлизни. Я гонив товар до Колузи. Я був мiцний, як скеля, i мiг спати на скелi. Живився я в’яленим м’ясом та ведмединою. Та й зараз фiзично ти, рiвняючи до мене, баба: важиш щось зi сто шiстдесят п’ять фунтiв. Я можу хоч зараз тебе побороти або збити з нiг кулаком.

– Не можна зробитися силачем, спорожнивши склянку коктейлю, – з жалем пробурмотiв Кiт. – Хiба ви не бачите, дядю, що часи змiнилися? До того ж я не маю справжнього виховання. Моя люба, дурна мати…

Джон Беллю сердито засовався.

– Так ви самi назвали ii … Була занадто добра до мене. Тримала мене у ватi й таке iнше. Якби я ще юнаком зробив, як ви, кiлька таких подорожей, що змiцнюють енергiю та мужнiсть… Мене дивуе, чому ви нiколи не закликали мене? Ви брали Гела та Роббi iз собою в мандрiвки до Оiери та Мехiки.

– Я гадав, що ти занадто Лорд Фаунтлеiрой…

– Ваша провина, дядю, i моеi любоi та дур… матерi. Як я можу тепер бути витривалим? Я був тiльки дитиною. Що менi лишалося, як не гравюри, малюнки та вахляри? Хiба я винний, що я нiколи не працював?

Старий подивився на свого небожа, не ховаючи вiдрази. У нього не ставало терпцю до цих теревень.

– Добре.