Син Вовка

– Яку ще другу?

– Слухай, Лоне, i ти теж, Бетлзе! Ми обмiркували вашу дрiбну сварку й ось що врадили. Спиняти вас ми не маемо права…

– Ще б пак!

– І не збираемося. Зате можемо зробити iнше… i зробимо. Зробимо так, щоб цей поединок не повторився в iсторii Сороковоi Милi, щоб вiн став за приклад для всiх чечако, що простують сюди Юконом. Хто зостанеться живий, того повiсимо на найближчому деревi. А тепер гайда!

Лон недовiрливо усмiхнувся, а потiм обличчя йому прояснiло.

– Мiряй, Девiде, п’ятдесят крокiв, тодi обернемось i стрiлятимемо, доки один iз нас упаде мертвий.

Сумлiння не дозволить iм таке зробити. Той янкi нас тiльки лякае.

Вiн рушив, задоволено всмiхаючись, але Мелмют Кiд спинив його:

– Лоне! Давно ти мене знаеш?

– Та вже давненько.

– А ти, Бетлзе?

– П’ять рокiв буде в червневу повiдь.

– Ну, а чи пригадуете ви такий випадок, щоб я не дотримав слова? Чи, може, вiд iнших чули про таке?

Обидва похитали головами, намагаючись зрозумiти, до чого воно йдеться.

– Значить, на мое слово можна покластися?

– Як на боргове зобов’язання, – мовив Бетлз.

– Воно таке ж певне, як надiя на спасiння душi, – швидко додав Лон Мак-Фейн.

– Ну, то слухайте! Я, Мелмют Кiд, даю свое слово, – а ви знаете, чого воно варте, – коли скiнчиться поединок, то не мине й десяти хвилин, як той, хто живий лишиться, повисне на мотузi. – Вiн вiдступився назад, як колись, може, вiдступився Пiлат, умивши руки.

Люди з Сороковоi Милi стояли мовчки. Небо спустилося ще нижче, сиплячи на землю кристалiчну хмару снiжинок – маленькi геометричнi фiгурки, прекраснi й ефемернi, як подих, що iм, однак, судилося iснувати аж до повороту сонця з пiвденноi мандрiвки.

І Бетлзовi, i Лоновi не раз доводилося ризикувати, ризикувати з прокльонами або з жартом на устах, але з непохитною вiрою в Щасливий Випадок. Проте в цiй грi такого Випадку не могло бути. Вони вдивлялися в Кiдове обличчя, але це було все одно, що вдивлятися в обличчя сфiнксове. Минали напруженi хвилини, i iм дедалi дужче хотiлося заговорити. Нарештi собаче виття порушило тишу; воно долинало звiдти, з Сороковоi Милi. Сумне виття гучнiшало, воно аж серце роздирало, а тодi довгим скиглiнням завмерло в далечинi.

– А хай тобi трясця! – Бетлз пiдвiв комiра своеi куцини й безпорадно озирнувся навкруги.

– Славну гру закрутив ти, Кiде! – вигукнув Лон Мак-Фейн. – Усi прибутки закладовi, й анiчогiсiнько гравцевi. Сам диявол не вигадав би такоi штуки, i хай менi грець, як я вплутаюсь у неi.