Син Вовка

Кiд дозволив iй на коротку хвилю вилити свое горе, коли вона цiлувала чоловiка – ii народ не мав такого звичаю – потiм одвiв Рут до переднiх санок i допомiг надiти лижви. Наослiп, машинально вона взяла жердину та батога i, погейкуючи на собак, рушила в дорогу. Кiд вернувся до непритомного Мейсона; Рут уже зникла, а вiн усе сидiв, зiгнувшись коло багаття; чекав, сподiвався, молився, щоб товариш помер.

Прикро лишатися на самотi з гiркими думками серед Бiлоi Тишi. Тиша мороку – милосердна, вона нiби захищае людину, огорнувши ii темним покривалом, дихае на неi спiвчуттям, але осяйна Бiла Тиша, чиста й холодна пiд крицевим небом – не мае жалю.

Минула година, друга, а Мейсон не вмирав. Опiвднi сонце, не зринаючи над обрiем, кинуло пучку полум’я на небо, але вiдразу ж забрало назад. Мелмют Кiд опам’ятався й пiдiйшов до товариша. Вiн глянув навколо. Бiла Тиша наче глузувала з нього, i вiн злякався. Пролунав гострий звук пострiлу; Мейсон злетiв у свою повiтряну могилу, а Мелмют Кiд, тiкаючи вiд того мiсця, погнав собак снiгом, як навiжений.

СИН ВОВКА

Чоловiк рiдко цiнуе жiнку як слiд, аж поки втратить ii. Вiн не помiчае в домiвцi затишного тепла, що його створюе жiнка, та як тiльки воно зникае, в життi його робиться порожнеча, i вiн тиняеться сновидою, сам не знаючи, чого йому бракуе. Якщо його товаришi не досвiдченiшi за нього, то вони лиш недовiрливо похитають головою й дадуть йому мiцних лiкiв. Але туга не зникае, а зростае дедалi бiльше.

Чоловiк втрачае цiкавiсть до всього, що його оточуе, стае похмурий, сумний. Однак коли порожнеча вже аж надто присiдае, тодi його раптом осявае здогад.

Коли таке трапляеться на Юконi, чоловiк лагодить собi човна, якщо це дiеться влiтку, а як узимку, запрягае собак – i рушае на пiвдень. За кiлька мiсяцiв, якщо вiн одержимий Пiвнiччю, вiн вертаеться з дружиною, що вiдтепер мае подiляти з ним любов до цiеi холодноi краiни та ii лихi нестатки. Це ще один доказ природженого чоловiчого егоiзму.

Тут до речi пригадати iсторiю Вiдлюдька Макензi, що сталася за тих давнiх часiв, коли Клондайку ще не витолочили отi чечако[2 - Чечако – новак-золотошукач.], якi ринули сюди повiддю, коли вiн був тiльки мiсцем, де гарно дуже ловився лосось.

З першого погляду було знати, що Вiдлюдько Макензi належав до пiонерiв Пiвночi. На його обличчя поклали тавро двадцять п’ять рокiв безнастанноi боротьби з природою в ii найдикiших проявах.