Нарцис і Ґольдмунд

Це було почуття, яке я не можу тобi передати! Почуття, що, варто менi пiддатися цiй спокусi, варто лише простягти руку, щоб доторкнутися до цiеi дiвчини, i я нiколи не зможу повернутися, що грiх затягне мене у безодню пекла й нiколи бiльше не вiдпустить. Що тодi настане кiнець усiм моiм прекрасним мрiям, усiм чеснотам, усiй моiй любовi до Бога й добра.

Нарцис кивнув у глибокiй задумi.

– Любов до Бога, – сказав вiн повiльно, пiдбираючи слова, – не завжди збiгаеться з любов’ю до добра. Ох, якби ж це було так просто! Що добре, ми знаемо iз заповiдей.

Але Бог не тiльки в заповiдях, зрозумiй, вони – лише маленька його часточка. Ти можеш виконувати заповiдi i бути далеко вiд Бога.

– Невже ти мене не розумiеш? – бiдкався Гольдмунд.

– Звичайно, я розумiю тебе. Жiнку й стать ти пов’язуеш з поняттям «свiту» i «грiха». На всi iншi грiхи, як тобi здаеться, ти або нездатний, або якщо навiть вчиниш iх, то вони не гнiтитимуть тебе, iх можна сповiдати й виправити.

Усi, крiм одного!

– Правильно, саме так я це й вiдчуваю.

– Як бачиш, я тебе розумiю. Ти наче й маеш рацiю, iсторiя про Єву та змiя справдi не порожня оповiдка. І все-таки, любий, ти думаеш неправильно. Ти мав би рацiю, якби був настоятелем Данiелем або твоiм покровителем, святим Хризостомусом, якби ти був епископом чи священиком, або хоча б простим ченцем. Але ж ти не е жодним з них. Ти учень, i навiть якщо бажаеш назавжди залишитися в монастирi або цього бажае твiй батько, то ти все одно ще не дав обiту, посвяти не отримав.

І якщо сьогоднi або завтра тебе звабить гарна дiвчина i ти пiддасися спокусi, то не порушиш жодноi клятви, не зламаеш жодноi обiтницi.

– Жодноi писаноi обiтницi! – крикнув Гольдмунд схвильовано. – Зате неписану, найсвятiшу, яку ношу в собi. Невже ти не бачиш – те, що можуть iншi, не е можливим для мене? Адже ти сам теж iще не отримав посвячення, не складав обiтницi, але ж ти нiколи не дозволиш собi торкнутися жiнки! Чи я помиляюся? Чи ти зовсiм не такий? Ти зовсiм не той, ким я тебе вважав? Хiба ти не дав собi клятву, хоч i не на словах i не перед настоятелями, а в серцi, i хiба не почуваешся через неi навiки зобов’язаним? Хiба ти не такий, як я?

– Нi, Гольдмунде, я не такий, як ти, не так, як ти гадаеш.

Хоч я й дотримуюся негласноi обiтницi, тут ти маеш рацiю. Але я зовсiм несхожий на тебе. Я скажу тобi сьогоднi одну рiч, яку ти колись пригадаеш.