Нарцис і Ґольдмунд

Це було таке саме нещастя, як i тодi, тiльки в кiлька разiв сильнiше, знову нудота всерединi, почуття, що вiн повинен подивитися в очi чомусь жахливому, чомусь абсолютно нестерпному. Але жоден рятiвний плач не допомiг би зараз пережити це лихо. Свята Богородице, що ж це таке? Хiба щось трапилося? Його вбили? Вiн убив? Що ж такого страшного було сказано?

Задихаючись, вiн, як отруений, розривався вiд бажання звiльнитися вiд чогось смертельного, що глибоко застрягло у нього всерединi. Як плавець розмахуючи руками, вiн кинувся геть з кiмнати, несвiдомо втiкаючи до найтихiших, найбезлюднiших закуткiв монастиря, через переходи, сходами, назовнi, на чисте повiтря.

Вiн потрапив у найзаповiтнiший прихисток монастиря, криту галерею, над кiлькома зеленими клумбами ясно височiло сонячне небо, крiзь прохолодне повiтря кам’яного пiдвалу солодкими переривчастими струменями пробивалися пахощi троянд.

Сам того не пiдозрюючи, Нарцис у цю годину зробив те, що вже давно було його заповiтною метою: демона, яким був одержимий його друг, вiн назвав по iменi, вiн його виявив.

Якесь iз його слiв зачепило таемницю в серцi Гольдмунда, i вона зреагувала несамовитим болем. Довго блукав Нарцис монастирем у пошуках друга, але так нiде його й не знайшов.

Гольдмунд стояв пiд однiею з круглих важких кам’яних арок, якi вели з переходiв у садок, з аркових колон визирало по три голови тварин, кам’янi голови собак або вовкiв витрiщалися на нього зверху. Йому жахливо ятрило рану, без виходу до свiтла, без виходу до розуму.

Смертельний страх стискав горло i живiт. Машинально пiдвiвши погляд, вiн побачив над собою одну з капiтелей колони з трьома головами тварин, i йому здалося, що цi три дикi голови сидiли, витрiщалися, гавкали у нього всерединi.

«Зараз я помру», – нажахано подумав вiн. А потiм вiдразу, тремтячи вiд страху, вiдчув: «Зараз я збожеволiю, зараз мене зжеруть цi звiрi». Здригаючись, вiн осунувся до пiднiжжя колони, бiль був нестерпним, досягнувши крайньоi межi.

Його охопило безсилля, i вiн поринув з опущеним обличчям у заповiтне небуття.

У настоятеля Данiеля видався малоприемний день, двое старших ченцiв прийшли до нього сьогоднi, розбурканi, з лайкою та скаргами, знову зчинивши люту сварку через давнi нiкчемнi заздрощi. Вiн iх спочатку вислухав, надто довго вмовляв iх, проте безуспiшно, зрештою вiдпустив, наклавши на кожного досить суворе покарання, але в душi залишилося вiдчуття, що його дii були марними.