Нарцис і Ґольдмунд

У всьому iншому, любий, ти кращий за мене – i станеш iще кращим, щойно зможеш сам себе знайти.

Гольдмунд з подивом слухав, але при словах «ти забув свое дитинство» здригнувся, як уражений стрiлою, хоча Нарцис не помiтив цього, бо за своiм звичаем говорив, заплющивши очi або дивлячись перед собою, наче так мiг краще пiдбирати слова. Вiн не бачив, як обличчя Гольдмунда раптово смикнулося i почало блiднути.

– Перевершую – я тебе, – пробелькотiв Гольдмунд, аби щось сказати; вiн нiби зацiпенiв.

– Звичайно, – продовжував Нарцис.

 – Такi натури, як твоя, з сильними i нiжними почуттями, одухотворенi, мрiйники, поети, сповненi любовi, майже завжди перевершують нас – iнших, нас – людей науки. Ваше походження материнське. Ви живете сповна, вам дана сила любовi i переживання. Ми, iнтелектуали, хоч часто наче й керуемо i правимо вами iншими, не живемо сповна, ми живемо в посуху. Вам належить повнота життя, сiк плодiв, сад любовi, прекрасна краiна мистецтва. Ваша вiтчизна – земля, наша – iдея. Ваша небезпека – потонути в чуттевому свiтi, наша – задихнутися в безповiтряному просторi. Ти – художник, я – мислитель. Ти спиш на грудях матерi, я пильную в пустелi. Менi свiтить сонце, тобi – мiсяць i зiрки, твоi мрii про дiвчат, моi – про хлопцiв…

З широко розплющеними очима слухав Гольдмунд, як говорив Нарцис, нiби сп’янiлий вiд власноi промови. Чимало його слiв ранили його, немов мечi; при останнiх словах вiн зблiд i заплющив очi, i коли Нарцис це помiтив i злякано запитав, той, абсолютно блiдий, згаслим голосом промовив:

– Одного разу сталося так, що я був зовсiм розбитий i розплакався перед тобою – ти пам’ятаеш.

Це не повинно повторитися, я нiколи не простив би собi цього – але й тобi теж! А тепер швидко йди геть i залиш мене одного, ти сказав менi жахливi слова.

Нарцис був дуже збентежений. Промова захопила його, у нього було вiдчуття, що вiн говорив краще, нiж будь-коли. Тепер вiн бачив у сум’яттi, що якiсь його слова глибоко потрясли друга, в чомусь зачепили його за живе. Йому було важко залишити його в цю мить самого, вiн хвильку зачекав, але нахмурене чоло Гольдмунда змусило його поквапитися, i, збентежений, вiн побiг геть, щоб залишити друга на самотi, якоi той потребував.

Цього разу перенапруга в душi Гольдмунда не залилася сльозами. З почуттям глибокоi i невилiковноi рани, так нiби друг несподiвано всадив йому нiж прямо в груди, вiн стояв, важко дихаючи, зi смертельно стиснутим серцем, з блiдим, як вiск, обличчям, з затерплими руками.