Казки, легенди, притчі

Вiн саме згадував свого затонулого песика Фiно й задушеного папугу та розмiрковував над тим, як усi земнi створiння – звiрi й люди – близькi до загибелi, i що на цьому свiтi ми не можемо нiчого знати наперед i едине, що ми чiтко знаемо, так це те, що смерть невiдворотна. Вiн згадав свого батька та свою батькiвщину, i все життя… гiрка посмiшка промайнула його обличчям, коли вiн згадав, що в усьому бiлому свiтi мудрi люди стоять на службi в дурнiв, i що життя бiльшостi людей нагадуе жалюгiдну комедiю. Вiн посмiхнувся й подивився на свое розкiшне шовкове вбрання.

І в той момент, коли вiн ще тихо сидiв i посмiхався, трапилося те, чого вiн увесь час чекав. Пiд дахом гондоли пролунав голос Бальдассаре й одразу затим голос Маргерiти, яка гукала: «Фiлiппо, де там твое вино й келих? Пан Бальдассаре вiдчувае спрагу й уже настав час принести той напiй».

Вiн вiдкоркував свою маленьку блакитну пляшечку, налив сiк у келих i долив червоного вина. Маргерiта розсунула фiранки, i карлик запропонував панi персики, а нареченому – келих iз напоем.

Пан Бальдассаре взяв келих i пiднiс його до своiх вуст. Та ось його погляд впав на карлика, який усе ще стояв перед ним, i в його душу несподiвано заповзла пiдозра.

– Стривай! – вигукнув вiн. – Таким негiдникам, як оце ти, довiряти не можна. Перш нiж я вип’ю свое вино, я хочу бачити, як i ти вiдiп’еш iз нього.

Лице Фiлiппо було таким самим байдужим, як i ранiше.

– Вино добре, – проказав вiн ввiчливо.

Однак пан усе ще був нашорошеним.

– Ти що, парубче, не наважуешся випити? – запитав вiн з пересердя.

– Вибачте, пане, – вiдповiв карлик, – але я не привчений пити вино.

– Тодi я наказую тобi. Допоки ти не скуштуеш його, моi вуста не вип’ють жодноi його краплини.

– Немае про що хвилюватися, – посмiхнувся Фiлiппо, нахилився й узяв келих iз рук Бальдассаре, вiдпив ковток i вiддав келих назад. Бальдассаре глянув на нього, а затим i сам одним духом вихилив решту вина.

Було спекотно, лагуна виблискувала слiпучим мерехтiнням. Закоханi знову знайшли собi затiнок за фiранками, а карлик сiв збоку на днi гондоли, провiв рукою по своему широкому чолi й зцiпив свого вiдразливого рота, мовби вiд болю.

Вiн знав, що за годину його вже не стане. Напiй був отруений. Дивовижне очiкування посилювалося в його душi, що так близько стояла бiля ворiт смертi. Вiн озирнувся на мiсто й пригадав думки, у якi ще не так давно поринав.