Казки, легенди, притчі

– Ненавидiти тебе – це все одно, що ненавидiти саме небо!

І вiн зостався й продовжував заняття музикою, навчився грати на цитрi, затим на флейтi й, нарештi, пiд наставлянням Майстра став складати вiршi та поступово, крок за кроком, опанував таемниче мистецтво того, як крiзь iмовiрну простоту й невибагливiсть думки доходити до душi слухачiв i збурювати iх, немов вiтер водяне плесо. Вiн оспiвував прихiд сонця, описував, як воно неквапно випливае, повиснувши над гiрськими вершинами, вiн описував безшумну метушню риб, що метлялися неначе тiнi у товщi води, чи позгойдування молодоi верби вiд весняного вiтру, i хто це чув, той розумiв, що то було не просто сонце, не просто риби, що розiгралися, чи шепiт гiлля, – щоразу здавалося, нiби земля й небо зливалися на мить воедино у довершенiй музицi, i кожен слухач думав iз вiдрадою, а чи з болем про те, що йому дороге чи ненависне: дитя – про забави, юнак – про кохану, старий – про смерть.

Хань Фук уже не пам’ятав, скiльки рокiв вiн прожив разом з учителем поблизу витоку великоi рiки; подеколи йому здавалося, нiби вiн тiльки вчора ввечерi прийшов у цю долину, i старий привiтав його своею музикою, а часом йому здавалося, що за його спиною, десь далеко позаду, залишилися, втративши давно свою сутнiсть, усi часи та всi поколiння людей.

Аж ось одного ранку юнак прокинувся самотинно в старiй хатинi, i скiльки б вiн не шукав i не гукав свого навчителя – Майстер Божественного Слова безслiдно зник.

Вночi непомiтно пiдкралася осiнь, холодний вiтер торсав стiни хатинки, а небом пролiтали за гребiнь гори великi зграi перелiтних птахiв, хоча пора для перельоту ще не настала.

І Хань Фук, прихопивши iз собою маленьку лютню, спустився в долину рiдного краю, i люди, де б вiн iх не зустрiчав, вiталися з ним так, як вiтають вельмож i старiйшин. А коли вiн дiстався рiдного мiста, то нi батька, нi нареченоi, нi iнших родичiв уже не було в живих, i у iхнiх будинках тепер мешкали чужi люди.

Але ввечерi, коли всi збиралися бiля рiки на святi лiхтарiв, поет Хань Фук стояв потойбiч темноi рiки, притулившись до старого дерева, i коли вiн заграв на своiй маленькiй лютнi, жiнки зiтхали й захоплено, iз завмиранням серця поглядали в нiч, а молодi дiвчата гукали гравця на лютнi й нiде не могли його знайти. Вони гукали голосно, бо жодна з них ще нiколи не чула таких солодких звукiв, що iх видавала лютня. Хань Фук посмiхався.