Казки, легенди, притчі

], i коли я запитав, куди ж ми пливемо, вiн уважно глянув на мене своiми сiрими очима.

– Куди забажаеш, – проказав вiн, знизивши голос. – Вниз рiкою або в море чи до великих мiст – вибирай. Тут все належить менi.

– Усе належить тобi? Так ти король?

– Можливо, – вiдповiв вiн. – А ти, як я бачу, поет? Тодi заспiвай менi пiсню на дорогу!

Я зiбрався духом, вiдчуваючи острах перед цим суворим сивоволосим чоловiком, а наш кораблик плив швидко й безшумно далi вниз. Я заспiвав про рiку, що несе на собi кораблi й вiддзеркалюе сонце, i бiля скелястого берега пiниться, завершуючи весело своi мандри.

Обличчя чоловiка було незворушним, i коли я закiнчив спiвати, вiн кивнув злегка, нiби ввi снi. Затим на мiй превеликий подив вiн заспiвав сам, i його пiсня була також про рiку i про мандри ii водами, але вона була кращою й могутнiшою, нiж моя, i звучала зовсiм по-iншому.

Рiка, яку вiн оспiвував, зривалася з гiр, мов руйнiвник, похмура й дика[31 - Рiка, яку вiн оспiвував, зривалася з гiр, мов руйнiвник, похмура i дика… – Р.

Каралашвiлi так коментував це мiсце: «Рiка тут е символом душi, море – символ колективного пiдсвiдомого, мiста – протиставлення iндивiдуальному колективну форму iснування, що визначаеться свiдомiстю. Мiж образами «рiки» i «свiту» мислиться приблизно такий самий зв’язок i таке саме спiввiдношення, що й мiж образами „корабля” i „мiста”».], скрегочучи зубами, упокорюючись млинами, перекинутими мостами, вона ненавидiла будь-який корабель, що повинна була його нести на собi та у своiх хвилях i довгих косах рiчкових водоростей гойдала з посмiшкою бiлi тiла потопельникiв.

Менi все це не подобалося, але лунало воно так таемниче й звабливо, що я розгубився i присоромлено замовк. Якщо те, про що спiвае цей лiтнiй статечний i мудрий чоловiк своiм глухуватим голосом, було правдою, то всi моi пiснi були всього тiльки дурничкою й дитячою забавкою. Отже, виходить, що свiт по своiй сутi не добрий i не свiтлий, як Боже серце, а темний i стражденний, злий i похмурий.

І коли лiси шумлять своiм листям, то це не вiд радостi, а вiд печалi?

Ми пливли далi, i тiнi ставали довшими. Щоразу, коли я затягав пiсню, вона звучала дедалi менш свiтло, а голос мiй ставав тихiшим, i щоразу незнайомий спiвак вiдповiдав менi своею пiснею, яка робила свiт дедалi загадковiшим i небезпечнiшим, а мене бiльш стражденним i сумнiшим.