Маленькі чоловіки

Вiн сидiв у теплiй водi, чекаючи поки розмокне бруд i дивився на двох жiнок, якi ледь справлялися з найменшими. Тi пустували й смiялися впродовж всiеi процедури й затихли тiльки пiсля того, як iх поклали в лiжко.

Коли вимитий до блиску Нет сидiв у сумiжнiй маленькiй кiмнатi перед камiном, а няня стригла йому волосся, то почув, що у ванну запустили нову партiю хлопчикiв. Вони одразу здiйняли неймовiрний шарварок, так плескаючись водою, нiби були молодими тюленями. Панi Баер ледве встигала контролювати ситуацiю й нагадувала квочку, в якоi замiсть курчат вилупився цiлий виводок каченят.

– Нету, гадаю, краще лягти в сусiднiй з вами кiмнатi, – сказала вона нянi. – Якщо вiн почне кашляти вночi, ви зможете дати йому льняного вiдвару.

Няня погодилася й, одягнувши на Нета фланелеву нiчну сорочку, дала йому випити щось тепле й солодке, а коли вiн лiг у лiжко, пiдiткнула ковдру. Хлопчик лежав нерухомо, закутаний, як мумiя, насолоджуючись незвичним комфортом. Вiдчуття чистоти було таким новим i приемним для нього, а фланелевi нiчнi сорочки вважалися небаченою розкiшшю в тому середовищi, де вiн жив досi.

Тепле питво заспокiйливо подiяло на його кашель, так само як ласкавi слова – на самотне серце. Вiн не йняв вiри, що пiсля всiх поневiрянь, в його життi з’явилися люди, якi пiклуватимуться про нього. Бiдному хлопчиковi часом спадало на думку, що сталося якесь непорозумiння, дивний сон. Вiн заплющував очi, щоб перевiрити, чи не зникне все, коли iх розплющити.

Нета охопило таке щастя, що вiн не мiг заснути. Та, очевидно, й не треба було. Бо сталося ось що.

Пiсля короткого затишшя раптом з усiх бокiв полетiли подушки, якi кидали один в одного маленькi бiлi фiгурки, що повискакували з лiжок. Битва вiдбувалася в кiлькох кiмнатах, iнодi розпалювалася навiть у дитячiй для найменших, коли туди заскакував переховуватися якийсь воiн.

Нi няня, нi панi Баер не звертали на це жодноi уваги. Вони не дивувалися й не зупиняли дiтей. Няня розвiшувала рушники, а панi Баер дiставала чисту бiлизну так спокiйно, нiби не вiдбувалося нiчого особливого.

Вона навiть сама взяла певну участь у грi. Коли один смiливий хлопчик кинув у неi подушкою, вона швидко пiдхопила ii та жбурнула в нього так спритно, що вiн був змушений втекти з кiмнати.

– Їм не боляче? – запитав Нет, що реготав на своему лiжку.

– Звичайно, нi, – вiдповiла панi Баер. – У нас щосуботи ввечерi бувае така битва подушками.