Маленькі чоловіки

Хтось навiть висловив здогадку, що вiн, мабуть, знае таемницю вiчного руху, бо й хвилини не може всидiти спокiйно. На щастя, хлопчик не вирiзнявся особливою смiливiстю та й неслухом не був, тому рiдко потрапляв у бiду. Натомiсть, як маятник, гойдався мiж татом i мамою, постiйно «цокаючи»: Роб був жахливим базiкою.

Його брат Теддi мав занадто малий вiк, щоб грати помiтну роль у справах Пламфiлда, але власною нiшею не був обдiлений. Час вiд часу в усiх виникало бажання погратися з маленькою дитиною, приголубити ii.

Тодi на сцену виступав Теддi, який дуже любив, щоб його пестили.

Малюк не вiдходив вiд панi Джо i пхав свого носа в усi ii справи, а також страви: хлопчики звикли до того, що на випiчцi залишаються його пальчики, але вiд цього вона смакувала iм ще бiльше. Малеча в Пламфiлдi мала великi привiлеi.

Дiку Брауну й Адольфу, або Доллi, Петiнджилу виповнилося по вiсiм рокiв.

Доллi страшенно заiкався, коли прибув до школи. Але оскiльки нiкому не дозволялося над ним насмiхатися, а пан Баер займався його лiкуванням, навчаючи говорити якомога повiльнiше, з часом цей дефект став майже непомiтним.

Загалом це був славний, але звичайний хлопчик, без особливих талантiв. Життя в Пламфiлдi було йому до вподоби: Доллi з однаковим завзяттям опановував предмети й брав участь у всiх iграх.

Попри свою суттеву фiзичну ваду, горбань Дiк Браун так весело нiс тягар долi, що Демi якось запитав у нього:

– Невже люди вiд горбiв робляться веселiшими? В такому разi я б теж не вiдмовився мати горб.

Завжди жвавий i усмiхнений, Дiк докладав неабияких зусиль, аби не вiдставати вiд iнших хлопчикiв – у його слабкому тiлi билося хоробре серце. Вступивши до школи, вiн спочатку дуже соромився свого недолiку, але скоро й думати про нього забув. Нiхто не наважувався смiятися над ним пiсля того, як пан Баер покарав хлопчика, що здумав потiшатися над калiцтвом Дiка.

– Для Бога це не мае значення, – ридаючи, сказав кривднику Дiк. – Хоч на спинi в мене й горб, зате душа – пряма!

Подружжя Баерiв всiляко пiдтримували в ньому цю думку й нарештi переконали, що для людей найголовнiше – його душа, а на тiло вони не звертають уваги, хiба що коли хочуть поспiвчувати.

Якось хлопчики гралися у звiринець, i хтось запитав:

– А яким звiром будеш ти, Дiку?

– Звичайно, верблюдом! – зi смiхом вiдповiв той. – Адже в мене горб на спинi!

– Так, ти мiй улюблений верблюд, – сказав Демi, який i органiзував цей звiринець.