Маленькі чоловіки

Попри виснаження, його блiде обличчя все одно мало привабливий вигляд: блакитнi очi, високе чоло, виразний рот. Але раз у раз його спотворював тривожний, переляканий вираз, наче хлопчик очiкував на лайку або й побиття. Його губи тремтiли вiд нiжного погляду, а очi зустрiчали кожне ласкаве слово зi зворушливою вдячнiстю.

«Бiдний хлопчик! Нехай грае на скрипцi хоч цiлими днями», – подумала панi Баер, побачивши, як просяяло обличчя Нета, коли Томмi згадав про оркестр.

Пiсля вечерi, коли хлопчики прибiгли в клас i взялися за рiзнi iгри, з’явилася панi Баер зi скрипкою в руках.

Сказавши кiлька слiв чоловiковi, вона пiдiйшла до Нета, який сидiв у куточку i з великим iнтересом дивився на те, що вiдбуваеться.

– Чи не зiграеш ти нам що-небудь, милий? – запитала вона. – Нашому оркестровi якраз бракуе скрипки, тож, гадаю, ти мiг би цьому зарадити.

Вона думала, що Нет знiяковiе й засоромиться, але хлопчик одразу схопив iнструмент i почав з любов’ю оглядати його, непiдробно радiючи.

– Я зiграю якнайкраще, мем, – сказав вiн i провiв по струнах смичком, нiби поспiшаючи почути знайомi звуки.

У кiмнатi стояв неймовiрний галас, але Нет не звертав на це уваги. Вiн не чув нiчого, крiм звукiв, якi дарувала скрипка, й грав, забувши про все на свiтi. Це була простенька мелодiя, якою часто послуговуються вуличнi музиканти. Дiти перестали шумiти й спочатку з подивом, а потiм iз помiтним задоволенням слухати музику, дедалi ближче пiдступаючи до Нета. Пiдiйшов i пан Баер.

Нет грав, не помiчаючи нiчого й нiкого.

Очi хлопчика блищали, на щоках спалахнув рум’янець, а худенькi пальцi швидко водили смичком. Коли вiн закiнчив, пролунали гучнi оплески. Нет озирнувся навколо, нiби намагаючись сказати: «Я намагався грати якнайкраще. Не знаю, чи сподобалося вам».

– Ти чудово впорався! – вигукнув Томмi, який вважав, що Нет перебувае пiд його опiкою.

– Гратимеш першу скрипку в моему оркестрi, – зi схвальною усмiшкою додав Франц.

– Теддi мае рацiю, – шепнула панi Баер чоловiковi. – З цього хлопчика насправдi вийде щось хороше.

Пан Баер енергiйно кивнув i, поплескавши Нета по плечу, додав i собi добрих слiв:

– Ти грав дуже добре, мiй хлопчику. Виконай нам тепер якусь пiсню, а ми заспiваемо ii хором.

Це була найщасливiша хвилина в життi бiдного Нета. Його провели на почесне мiсце бiля рояля, а хлопчики встали навколо. Вони дивилися на маленького музиканта з повагою, не звертаючи уваги на його жалюгiдний одяг, i з нетерпiнням чекали, коли вiн знову заграе.