Мандрівки близькі і далекі

Мендор, художне оформлення, 2020

Мандрiвки близькi i далекi

1

…І ось коли набубнявiла вiд холоду святвечiрня зiрка, стрiмко розiтнувши замерзлу повiнь неба, немов випущена iз пращi вогненна куля, досягне серпа мiсяця, який пiд Рiздво доконче висне на небосхилi, сповiщаючи мир, – досягне i стане в його пiвколi подобою агарянського герба, наш батько, натхнений магiею рiздвяноi мiстерii, вийде з-за святкового столу, звелить матерi зав’язати в бiлий рантух мисочку з кутею та пригорщу пахучих балабух й ласкавим помахом руки зжене нас, наiджених, притихлих i вже сонних, немов горобенят з купи намолоченоi пшеницi, й тодi ми, полишаючи на всю нiч солодку втому дiдуховi, що захропiв на покутi, випурхуемо iз своiх сiдал, вчувши нарештi батькове заповiтне: «Їдемо з кутею до бабусi!»

Бабуся, батькова мати, живе в Пилипах – нудному й неколоритному селi, що мрiе в надпрутськiй низовинi за п’ять-шiсть кiлометрiв вiд замаеного лiсами, здибленого на горбах й поритого глибокими iзворами мого Трача; дорога до бабусi здаеться менi незмiрно довгою, безмежною й тому такою заманливою: гай-гай, я аж потiм, через гони лiт, збагнув, що була та дорога довжиною в життя, на початку якоi стояв хлопчик-пуп’янок, а на кiнцi ii – старенька жiнка, котрiй нiхто вже лiт не рахував.

Я ще й нинi мчу тим шляхом, на якому моя iзда розпочалася з батьком перед зiрницею, й закiнчую ii вже на самому схилку розповнiлого дня, замiнивши вiтцiвськi залубнi на сани Мономаха; я щосили стримую свого коня, та вiн, невблаганний, не сповiльнюе швидкостi, взятоi ще настартi.

Запряжений у хомут, гостромордий, широкогрудий Сивко радiсно форкае, чуючи дорогу; нашорошивши вуха, вiн косуе оком на фiрмана – мого батька, рветься, терпужиться, роздутих його нiздрiв чiпляеться iнiй, шкiра на ньому брижиться вiд холоду, Сивко пориваеться бiгти, щоб зiгрiтися, й, почувши нарештi легке «вйо!», рвiйно рушае з копит, мчить щораз то швидше й шаленiше, i я вiдчуваю нi з чим не зрiвнянну радiсть руху.