Мандрівки близькі і далекі

Сивко щируеться для свого господаря – летить, вигинаючи хребет, вiн ще не знае, що цей добрий i люблячий фiрман зажене його мало не до смертi на початку нiмецько-польськоi вiйни, щоб не реквiзували – хай краще нiкому не дiстанеться, нiж мае служити окупантам, та кiнь таки вижив, i батько потiм не раз клав його морду собi на плече, дивився йому в очi й просив прощення… Та до цього ще далеко: скороход Сивко витягае довгу, мов у лебедя, шию i чвалуе все швидше; на закрутах залубнями заносить аж до фоси, радiсно тодi скрикують позаду сестра i брат – це ж так цiкаво – перекинутися в перину снiгу, а вiдтак виборсуватися з пуху й чiплятися саней в шаленому нестримi, та править упряжкою досвiдчений фiрман: виструнчуються полози, мов двi стрiли, й полишають за собою спресований слiд, що виблискуе до мiсяця; я тулюся на передку до батька, скрикую раз у раз вiд захвату й благаю, мов Фаетон Феба, дати хоч на хвильку вiжки в руки, проте обачнiший за Феба батько править сам – i ми занурюемося в темiнь розколядованоi ночi.

Бабуся нас чекае. Вона весь вiк виглядае своiх трьох синiв. Передовсiм найстаршого, улюбленця Михайла, за яким божеволiла, коли його асентерували до вiйська на початку Першоi свiтовоi вiйни; розум тратила з жалю, бо ж твердила водно сiльська вчителька Юлiя Шубертiвна, що виросте з Михася великий чоловiк, а тут: куля ж не вибирае, впасти може наймудрiший у селi хлопець, в найбiднiшiй хатi народжений. Гарну поставу мав Михайло i здiбностi до науки неабиякi, вчився у Львiвському унiверситетi – i от забрали, тiльки його й бачила бабуся.

Ноги з туску iй вiдняло, тож, сидячи на печi, все розглядала фотографii, якi iй приносив мiй батько, i являвся бабусi iз знiмкiв найстарший син то хорунжим УСС, то iнтернованим обiрванцем у Йозефовi бiля градця Кралового; а тут Михась уже студент Карлового унiверситету в Празi: стоiть зосереджений i суворий поруч iз своiм учителем, професором географii Степаном Рудницьким; а на цiй Михайло вже сам професор: сидить у пiвколi харкiвських учених; i нарештi – нiби й не вiн: бородатий, у кожусi й валянках, вдивляеться у простори холодноi пiвнiчноi пустелi начальник Другоi експедицii на Землю Франца-Йосифа.

Бабуся водно допитувалася, чому бiльше немае фотографiй, i батько щось там iй пояснював: мовляв, виконуе Михайло вельми секретнi державнi роботи, а тому нi сфотографуватися, нi на урльоп приiхати не може.