Мандрівки близькі і далекі

Якось у черзi за квитками на сiмферопольському вокзалi я пiдслухав розмову двох старих евреiв: один обурювався на велику чергу, а другий його заспокоював: «Не нервничай, ты приехал отдыхать – ну и отдыхай, что тебе здесь мешает это делать?»

А може, мандрiвка – то виховування в собi iншоi людини, набагато досконалiшоi, нiж та, яка вгнiздилася в тобi серед домашнього антуражу: кожен побачений новий свiт мiняе тебе хоча б на один гран, i ти, мандруючи, – немов той пияк, що за кожною наступною чаркою перемiнюеться в iншу людину, – зазнаеш метаморфоз, для тебе непомiтних, зате вiдчутних для тих, хто тебе оточуе: з тобою цiкавiше спiлкуватися, ти стаеш ширший свiтоглядом, розкованiший у поведiнцi й, щонайiстотнiше, – врiвноваженiший, бо пiсля поважних мандрiв все менше й менше вважаеш себе й свою домiвку центром свiту.

У цьому всьому я сам переконався. А для мене особисто подорожi ще й оплачуються морально – поверненням додому. Я люблю покидати свою вiтцiвщину, щоб уздрiти й пiзнати iнший свiт, та ще бiльше – повертатися: зранений ностальгiею, яку нi з яким болем не зрiвняеш, бо цей бiль приправлений пекучим солодом розчулення, кожного разу, допадаючи до свого порога, усвiдомлюю, що альтернативи моiй батькiвщинi на свiтi немае.

Та що це я заговорив про труднощi сьогоднiшнiх мандрiвок – поiздами, лiтаками, космiчними кораблями… Смiхи! Як же тодi зрозумiти подорожi в далекому минулому: на конях, возах, пiшки, каретами, поштовими дилiжансами? Хто з нас може уявити собi прогулянки Миколи Гоголя: ось вирушае вiн у кибитцi з Петербурга до Рима, та раптом примхливому письменниковi на той раз Італiя чомусь не сподобалася, й вiн квапно повертаеться додому… Уявляете? Я не можу.

А мандрiвки Тараса Шевченка по всiй Украiнi: Господи, та щоб перетяти нашу державу швидким поiздом упоперек, треба трястися цiлу добу! А як мiг витримати турне по всiй Європi старий Моцарт iз своiм генiальним сином? А Хмельницький, дiзнавшись про зраду дружини, помчав конем з-пiд Берестечка в Чигирин, як ото я ровером з Наварii до Львова… Як люди могли переносити такi труднощi, а Гоголь до того ж ще й виспiвував натхненний пеан дорогам!

Гаразд, але ми взагалi не можемо уявити життя в минулому, коли люд обходився без газу, нафти, електрики… Та без тих проклятих енергоносiiв прирiкаеться нинi будь-який народ на вимирання, а колись держави спокiйно собi без них жили – будувалися, торгували й воювали, якщо виникала така потреба.