Мандрівки близькі і далекі

Я втрачав тодi терпець: яке ж бо мае право утiкач з тюрми докоряти тому, хто в тюрмi залишився? Та й, зрештою, що сталось би з Украiною, якби всi ii полишили? А втiм, дорогi земляки, допомагайте нашiй державi матерiально, а теж i порадою ii будiвникам: ви знаете те, чого не можемо знати ми, та ще краще вчините, коли слiдом за справжнiми патрiотами з дiаспори повернетесь на рiдну землю, спродавши своi маетки, бо ж «нема на свiтi Украiни, немае другого Днiпра». 1 Бог вам усi грiхи простить.

А ми своi давно спокутували в советському чистилищi, якого вам щасливо вдалося уникнути.

Та найстрашнiшi вимушенi мандрiвки я спостерiгав пiсля Другоi свiтовоi вiйни в наших галицьких землях. Серед лютих зим вривалися на обiйстя ординцi в кирзяках i кашкетах з п’ятикутними зiрками й забирали людей в ясир. На збирання давали щонайбiльше годину – за той час бранцi не мали навiть часу прийти до тями; жiнок, дiдiв, бабусь, дiтей заштовхували бузувiри на сани, а коли лаштована валка вирушала у напрямi районного центру – на кожних санях енкаведист з автоматом напереваги, а на передку сiльський фiрман, що його забрали у форшпани: свiй своiх везе в ясир, до такого не примушували нi монголи, нi турки, нi кримськi татари, – й лунала команда «вперьод», моторошний плач – не плач, а виття, так кричить смертельно зранений звiр, злiтав у морозно свинцеве пiднебесся i там цiпенiв, хрустiв, ламався i падав на снiги.

Тi зрозпаченi голоси ще й нинi розмерзаються, i скиглять, i бринять, i плачуть – те голосiння завжди буде в менi, звучатиме вiчно в душi ще й через те, що невольничi плачi закодувалися в генетичнiй пам’ятi мого народу, по якому прокотилася орда столiть.

Де тi люди нинi – не всi ж загинули в снiгах? Чому iх так мало повернулося на рiдну землю, чому ослаб для них ii магнiт? Чей поверталися протягом тисячолiть гебреi в обiтований – пiсний, безводний i зовсiм не подiбний до раю край, й кримськi татари покинули обжитi мiсця в Середнiй Азii й живуть нинi в наметах – приниженi, цькованi, але ж дома.

Чому наших людей так мiцно прив’язуе чужина – може, причиною цього е закладений у генах украiнцiв iнстинкт осiлостi й вiдсутнiсть iнстинкту кочового?

Та все-таки дехто не витримував ностальгiйних мук.