Мандрівки близькі і далекі

У голоднi пiслявоеннi роки вернувся в мое село з Америки емiгрант Федiр Микитин: приiхав автом, повним добра, зайшов до своеi хати, пороздавав родинi гостинцi, подихав трохи хатнiм духом i помер… За Хрущова повернувся до Коломиi iз Сибiру мiй гiмназiйний учитель природознавства – славний есперантист Орест Кузьма, який здивував сибiрякiв вирощеним рiзносортним садом. «Что же это за народ – эти бендеровцы: у них расте, а у нас не расте», – знизували плечима москалi й почали поговорювати, що пора вже розкуркулювати професора, та пiдтримала, як не дивно, мудрого садiвника мiсцева влада, й створив вiн зразкове господарство.

Кажуть, що Кузьма плакав за своiм садом, коли iхав додому. Але ж приiхав!

Молюся Богу, щоб повернув нашому народовi стратовану чужинцями пам’ять. Скiльки рук потрiбно зараз Украiнi! Невже украiнцям у дiаспорi замiняе рiдний край ностальгiйна сльоза?

…Пiд час найлютiших цькувань за «Мальви» загнiздилася в моiй душi туманна мрiя – втекти з людських очей, загубитися. Мiг був поiхати в туристичну подорож i залишитися за кордоном, але такоi спокуси навiть близько до себе не пiдпускав: для мене найтяжчою покарою було б вигнання з краю; для наших предкiв-орiянiв такий присуд дорiвнював смертнiй карi… Отож я задумав сховатися в Карпатах – в якiйсь забутiй гуцульськiй колибi.

Нереально? Чому – живуть люди i в колибах. Звiсно, не зробив цього, хоч такоi хатини вперто дошукувався. Через два десятки рокiв менi знову хотiлося втiкати – вже вiд своiх. Та про це потiм… А втiм, не була б то втеча в нiкуди: мандрiвки в своему краю – це пошуки дорiг до себе, складний процес усвiдомлення свого iснування в суворо визначенiй iпостасi: мовнiй, етнiчнiй, нацiональнiй, державнiй, бо ж немае людини взагалi: е француз, татарин, англiець чи то украiнець.

Я усвiдомив себе часткою великого народу в студентськi роки – пiд час першоi поiздки до Киева. Нею я закiнчив подорож, яка почалася на батьковому возi з Трача до Коломиi й продовжилася потiм переiздом до Львова.

Нарештi я побачив Киiв – столицю моеi Украiни! Чи то тiльки мене пройняло вiдчуття власноi могутностi й незборимостi, коли я став на вершечку украiнськоi землi – на мiсцi Десятинноi церкви? Напевне, кожен це вiдчував… Довкола, куди не глянь, – безмежна, велика, тучна Украiна, розполовинена лезом Днiпра, пiдi мною – могила предкiв, загиблих 1240 року, а я стою в столицi колись могутнього украiнсько-руського князiвства – в центрi европейськоi нацii.