Мандрівки близькі і далекі

В одну секунду, в едину сконцентровану мить я збагнув найголовнiше… Була ця мить стиснута в однiй точцi, як колись Всесвiт перед вибухом космiчноi енергii, яка перемiнилася в безмежжя тiл; я чiтко втямив, що неозора украiнська земля не може бути завше поневолена, що створена вона Богом для державного життя мiж европейськими державами, – i вибухнула моя мить незмiрно радiсною мислю, й розкотилися хвилi оптимiстичноi експлозii по обаполах зеленоi землi, щоб згодом скропитися росою слiв, якi водно стверджували i стверджують мою впевненiсть у високому призначеннi Украiни.

Життя мое тодi набрало для мене самого великоi цiни, оскiльки я вже знав, як його застосувати, i воно раптом втратило б усю вартiсть, якби я загубив здобуту тодi вiру.

Кiлькома роками пiзнiше на цьому самому мiсцi я iз своiми видавцями святкував вихiд моеi книжки «Жарiнь», i ми тихо, й не дуже боячись, спiвали «Ще не вмерла Украiна».

На 150-рiччя вiд дня народження Тараса Шевченка я поiхав до Канева, щоб на вершинi нашоi духовноi зрiлостi вже не наближенням до древностi, а до екстракту сучасноi нацiональноi мислi, якою е для нас творчiсть Поета, утвердити своi переконання, якi зродилися в менi колись на мiсцi Десятинноi церкви.

На Канiвськiй горi я остаточно впевнився в них i з усталеним свiтоглядом i вiрою в добру долю мого народу вирушив у подальшi мандрiвки.

…Усе свое життя iз захопленням читаю подорожнi записки: книги Тура Гейердала, Миколи Миклухи-Маклая, Івана Гончарова, Свена Гедiна були в мене настiльними; я самозабутньо заглиблювався в мандри разом з авторами книг i завжди повертався збагачений iх враженнями й досвiдом… Та найвеличнiшою в iсторii людства вважаю мандрiвку бiблiйного Ноя в ковчезi – була ж бо вона вiдповiдальною за все прийдешне життя на землi.

Напевне, чимось дуже забруднився свiт, що Господь вирiшив очистити його водою. Та благо, що водою; нинi Всевишнiй волiе змивати грiховний накип iз землi кров’ю i вогнем. Але й вода – страшна стихiя, i треба було народитися вiдважним мужем, i знань неабияких мусив вiн набути, щоб втриматися на плаву триста шiстдесят п’ять дiб iз живнiстю, яка мала дати початок новому, очищеному життю.

Весь свiт був затоплений, i тiльки ковчег Ноя похитувався на каламутних хвилях пiд захмареним небом, й рятувалися на кораблi першого у свiтi мореплавця пари плазунiв i звiрiв – на нижнiй палубi, пари птахiв – на верхнiй, а на середнiй – чотири пари людей: батько Ной з жоною та iхнi сини Сем, Хам i Яфет зi своiми дружинами.