Мандрівки близькі і далекі

Мене завжди манив простiр – не так на свое лоно, як поза межi уже баченого й осмисленого: а що там далi, за лiнiею пiзнаного, яке воно – те, про котре отримав iнформацiю в словесних або графiчних символах: величнiше, нiж я собi уявляв, чи набагато мiзернiше, й мене чекае розчарування? Одне слово, треба зiгнути до критичноi напруги дугу свого лука й випустити себе у стрiмливий полiт поза лiнiю вiдомого… А що, зрештою, вивело людину в космос, як не жага пiзнання свiтiв, вiдмежованих дослiдженим простором?

Ще в гiмназii, пiд час вивчення iсторii Єгипту, я пiдсвiдомо поставив перед собою недосяжну мету – начебто для того, щоб усе, що я дослiджу, не вдовольняло мене, не могло вдовольнити тiльки тому, що я ще не бачив найзаповiтнiшого: реального, та недоступного для мене, й це невдоволення мало бути стимулом до безперервного пiзнання.

Напевне, я не уявляв собi тодi того джерела невгасимого пориву саме так, та знав одне: завжди бажатиму осягнути недосяжне i через те, що недосяжного, а саме египетських пiрамiд, нiколи не побачу, не матиму нiколи й спокою. Та про пiрамiди пiзнiше…

Пiсля «визволення» 1939 року мiй батько-вчитель повiсив у класi на стiну величезну, мов верета, мапу Советського Союзу, до котрого ми мали нещастя щойно прилучитися, i коли у пiдчерев’i колосального монстра, зображеного червоною плямою, що розлилася по всiй мапi, я побачив рiзнобарвнi латки республiк, а мiж ними крихiтну зелену оазу Украiни, яка, я знав, крихiтною зовсiм i не була, – збагнув ураз шаленiсть простору, безмежного й не потрiбного однiй державi, але ж вiн таки у нiй вмiщувався, – i не дiлять його кордони, i не треба жодних документiв для того, щоб отак стати й пiти з крайньозахiдного Трача до крайньосхiдноi Чукотки, тисячi обрiiв переступити й нiколи не досягнути останнього, i все за одним переходом побачити; той простiр велетенськоi пiвнiчноi iмперii, яка своею вагою притиснула весь пiвденний свiт, ще до моiх мрiй про пiрамiди, став першим стимулом пiзнання недосяжного.

А десь посерединi безмежноi мапи голубiла вигнута смужка, схожа на розгорнутi крила лелеки, що летить, – а вiдпущених за вiтром нiг i витягнутоi шиi не видно, лише голубiнь крил, – летить з пiвнiчного заходу на пiвденний схiд, та зупинив кордон лелеку, й вiн упав, розпластаний, долi, й називаеться ця синя смужка Байкал – найглибше в свiтi озеро з найчистiшою на землi прiсною водою.