Мандрівки близькі і далекі

Коли я служив у армii, почув дивну пiсню, яку спiвали солдати-сибiряки, – «Славное море, священный Байкал»; урочиста мелодiя пiснi чимось нагадувала вiдомi росiйськi пеани завойовникам Сибiру типу Єрмака. Та коли загарбник «Ермак, объятый думой» викликав у мене ненависть, то втiкач-каторжанин iз байкальського сюжету зачаровував своiм волелюбством: ось на бочцi вiд омуля, розiп’явши в руках дiрявий халат, мчить вiн пiд вiтром-баргузином по голубiй водi до берега, на якому – свобода… Та пiсня, немов поклик, весь час звучала в менi: я «захворiв» Байкалом.

Далеко пiзнiше, вже побувавши на його березi, я напишу першу свою новелу з циклу «На перевалi» i назву ii «Байкал». То не про озеро твiр, а про жадання людини осягнути найзаповiтнiше; iдея новели закладена в словах героiнi Дiани, яка з гiркотою говорить коханому, що той по-манiловськи марить таемничним озером: «У кожноi людини е свiй Байкал. А в тебе вже був, та ти його навiть не помiтив…»

Я теж марив Байкалом, та добратися до нього було так само неможливо, як i до пiрамiд: звiдки ж у мене, письменника-початкiвця, могли знайтися кошти на таку подорож?

Та в кожноi людини е своя Доля, яка iнколи ласкаво сповнюе бажання.

Певне, вони закодовуються на магiчних хвилях в ефiрi – Божiй пам’ятi – й, коли прагнення надто сильне, пам’ять позитивно вiдреаговуе.

При Спiлцi письменникiв працювала вiйськово-шефська комiсiя, яка займалася зв’язками письменникiв з воiнами, – ii робота зводилася до виступiв поетiв у частинах.

Та хтось на верхах додумався, що для вивчення солдатськоi героiки замало двогодинних поетичних «налетiв» – хай вiйськовозобов’язаний письменник добровiльно запишеться в будь-яку частину на двомiсячну службу замiсть обов’язковоi перепiдготовки i iде собi за державний кошт хоч i на Камчатку. Менi сказав про те голова комiсii поет Григорiй Глазов, коли я ще працював у Щирцi, – i, нi хвилини не вагаючись, я тицьнув пальцем на картi: «Владивосток, морфлот!»

Повiстка з Москви, з головного полiтуправлiння армii, прийшла в дуже незручну для мене пору – саме тодi, коли я з сiм’ею переiжджав до Львова i на руках у нас була пiвторарiчна донечка Наталя.

Та не було ради: заява добровiльна, а служба обов’язкова, – за неявку могли б притягти до кримiнальноi вiдповiдальностi як дезертира.

Я вирушив. Спочатку лiтаком до Москви, а потiм поiздом до Владивостока, й тяглася моя поiздка у плацкартному вагонi цiлий тиждень.