Мандрівки близькі і далекі

Ми, украiнцi, пропускали повз вуха горькiвське образливе найменування нашоi нацii – «хохли», якими ряснiли романи письменника, й розчулювалися його поблажливими комплiментами на адресу Василя Стефаника та Михайла Коцюбинського… Ми намагалися забути горькiвську зневагу украiнськоi мови – вiн не дав дозволу на переклад свого роману «Мать»: мовляв, немае жодноi потреби перекладати з росiйськоi лiтературноi мови на ii дiалект… Ми теж iгнорували ганебну мандрiвку бiльшовицького гуманiста на будiвництво Бiломорканалу i його славослiв’я советському методовi перевиховання; ми не допитувалися – а що сталося з хлопчиком-в’язнем, який пiд час вiдвiдин прошепотiв письменниковi на вухо, що тi харчi на столi, газети й книги – то блеф, обман, а хлопчика розстрiляли, як тiльки горький полишив барак, i гуманiст про це добре знав… А ми зовсiм не вiдали того, що расист горький у листi до слiпоглухонiмоi Ольги Скороходовоi признавався, що мае намiр просити владу про дозвiл проводити медичнi дослiди на класових ворогах, адже тих, якi не здаються, можна знищувати у будь-який спосiб.

Нi, таки не було добрих бiльшовикiв: сама бiльшовицька iдеологiя заперечувала людянiсть.

Але тодi менi стало затишно, бо я ще вважав горького добрим бiльшовиком, i думки про нього втихомирили мiй бунт. А ще зi мною був мiй сучасник-гуманiст Олександр Солженiцин – росiянин, який пережив пекло в советських концтаборах i написав про це. А як вiн тепло згадував галицьких каторжан: тi бандерiвцi, писав вiн, вирiзнялися серед iнших у таборi тим, що, як сiдали до столу, знiмали шапки, осiняли себе знаком хреста, а потiм дiлилися мiж собою хлiбом… Нi, то неправда, буцiмто нема таких росiян, якi люблять украiнцiв: ось горький, ось Солженiцин, а ще живе у Воркутi колишнiй в’язень, приятель i табiрний однокашник мого брата – iсторик i лiтератор Павло Негретов, я про нього колись розповiм… А ще: цей самий Солженiцин, який товаришуе менi в подорожi, отримае незабаром Нобелiвську премiю i на весь свiт проголосить найгуманнiшу декларацiю, i зробить це росiянин!

«Останнiм часом, – скаже вiн у своiй Нобелiвськiй промовi 1974 року, – стало модно говорити про нiвелювання нацiй, про знищення народiв у казанi сучасноi цивiлiзацii.

Я не згоден з тим: зникнення нацiй збiднило б нас не менше, нiж якщо б усi люди уподiбнилися в один характер i в одне обличчя. Нацii – це багатство людства: найменша з них несе своi особливi барви, таiть у собi особливу грань Божого замислу».