Мандрівки близькі і далекі

Я закричав, присiв, i батьковi довго довелося мене переконувати, що це звичайний поiзд, який возить нафту з Рунгур на залiзничну станцiю, i називаеться вiн «льокайкою»… Нинi «льокайки» в Коломиi вже немае, та я щоразу зупиняюся на тому мiсцi, де покликали мене шалений посвист i терпкий запах вугiльного диму в далекi мандрiвки – чи то на земнi простори, чи на лани бiлого паперу.

Потiм це чуже мiсто стало для мене звичним i буденним, воно в моiх очах поступово малiло, ставало тiсним, вузьким, i я мрiяв про iнше, далеке, нiби воно iснувало на iншiй планетi, мiсто, про яке я знав тiльки й того, що майже весь його простiр займае величава будiвля, яка називаеться Унiверситетом, i потрапити до цього храму стало мрiею мого життя.

Тож настав день, коли батько вирядив мене у другу подорож. Вiн провiв мене на коломийський вокзал, випросив у касирки квиток на пiслявоенний телятник, щоб я iз полотняним рюкзаком, набитим харчами й бiлизною, та з дерев’яною валiзою, повною книжок, поiхав назавше з колись чужого, а нинi вже рiдного мiста.

Обличчя батькове було тодi добре, ласкаве, тужливе i нiби винувате, як у той мент, коли вiн клав собi на плече Сивкову морду; в кутику ока блищала сльоза, батько був достоту такий, як колись у передсвiтанковому маревi на святi сливового повидла. Я ще раз вiдчув його доброту, взяв ii й пiшов з нею у свiт.

Пiслявоенний телятник рушив з Коломиi до Львова, востанне майнуло на перонi батькове обличчя, i бiльше нiколи в життi я його не бачив…

Набрали моi залубнi розгону, Сивко виривав копитами замерзлу груду з дороги й обкидав мене нею; упряжка залишилася раптом без управи, я мусив схопити вiжки в руки, щоб не полетiти у стрiмкi провалля, мов Фаетон iз Фебовою колiсницею; почав я правити своiм повозом сам i – молодий, недосвiдчений, ненавчений – самотужки мусив набирати досвiду й умiння, бо на передку не стало вiзника.

Все мое життя й доля були вiдданi в моi невправнi руки, та керувала моiм сумлiнням i розумом жива пам’ять про сивоголового Феба, про його вмiння, доброту й поряднiсть: завжди вона була поряд, мов акумульована в душi еманацiя далекого свiтила.

2

Ох i мчали Фебовi конi, ох i мчали моi залубнi – напевне, нi в кого так не неслися – i над проваллями проскакували, i на зсувах вряди-годи перекидалися, та завжди виносили iх борзi на вчовганий тракт, а руки моi, що тримали вiжки, мiцнiшали, i ставав я впевненiший у собi та водночас щораз пильнiше дослухався до голосу мого незримого керманича.