Подорожі Лікаря Дуліттлa. На острові

Вона стежила за корабельним годинником, i якщо ти пересипав бодай пiв хвилини, залiтала в каюту й легенько дзьобала тебе в нiс, аж поки ти не вставав.

Дуже скоро менi почав справдi подобатися наш смiшний чорний друг Бампо з його пишною манерою говорити та велетенськими ступнями, на якi вiчно хтось або наступав, або через них перечiплявся. Хоча Бампо був набагато старшим за мене й уже вчився в коледжi, вiн нiколи не намагався вивищитися надi мною. Здавалося, що вiн усмiхаеться безперервно й пiдтримуе всiх нас у доброму гуморi.

Отож невдовзi я зрозумiв, наскiльки Лiкар мав рацiю, беручи його на корабель, попри те, що Бампо жодного уявлення не мав про мореплавство чи мандрiвки.

Уранцi п’ятого дня подорожi, якраз коли я переймав штурвал вiд Лiкаря, Бампо з’явився й повiдомив:

– Солона яловичина вся майже закiнчилася, сер.

– Солона яловичина! – вигукнув Лiкар. – Як?! Ми ж узяли з собою сто двадцять фунтiв. Ми не могли стiльки з’iсти за п’ять днiв. Що з нею могло трапитися?

– Я не знаю, сер, але це точно.

Кожного разу, як я заходжу на склад, то помiчаю, що ще одного кусня бракуе. Якщо це пацюки жеруть наше м’ясо, то тодi це якiсь колосальнi гризуни.

Полiнезiя, яка походжала вгору-вниз по такелажному канату, роблячи своi ранковi вправи, зауважила:

– Мусимо обшукати трюм. Якщо ми допустимо, аби це тривало й далi, ми всi почнемо голодувати ще до кiнця цього тижня. Ходiмо зi мною вниз, Томмi, й розберiмося, що там до чого.

Отож ми спустилися по трапу до складського примiщення, i Полiнезiя звелiла стояти тихо й прислухатися.

Ми так i зробили. І невдовзi почули з темного закутка трюму виразнi звуки чийогось хропiння

– Ах, я так i думала, – сказала Полiнезiя. – Це чоловiк – i великий. Залазьте сюди ви обидва й витягайте його. Судячи зi звукiв, вiн мае бути за цiею бочкою. Божевiлля якесь! Здаеться, ми взяли з собою половину Паддлбi. Усi думають, що ми якийсь дешевий пором за пiв пеннi. Яке нахабство! Витягайте його!

Тож Бампо i я запалили лiхтаря й видерлися вгору по ящиках.

А там, за бочкою, можете бути певнi, знайшли величезного бороданя, який мiцно спав iз виразом повноi ситостi на обличчi. Ми розбудили його.

– Ташотаке? – пробурчав вiн заспано. Це був Бен Бутчер, бувалий моряк.

З Полiнезii, здавалося, сипалися iскри, як iз розлюченого феерверку.

– Це вже остання крапля, – прогарчала вона. – Це саме той тип, якого ми хотiли бачити найменше в свiтi.