Сторінка з книги

І коли вона, тринадцятьохлiтне селянське дiвча, нiчого не тямлюче поза господарством, полола бур’яни в своему садочку чи ганяла вiвцi, – ii рiдний край переходив трагiчнi часи. Францiя палала в огнi, розпадалася в грузи, перетворювалась на руiну. Зрештою: чи була ще тодi Францiя?..

Була розiрвана на шмаття мiж арманяками та бургундцями, а пiвнiчну частину та двi великих пiвденних провiнцii зайняли англiйцi. Зi своiм королем на чолi кидаються вони на останнi твердинi, котрi ще не склали зброi…

Вiдомо, що страшний той англiйський король зi своiм непереможним вiйськом.

Та ж, кажуть, що ще страшнiщий його союзник, «свiй» запроданець i перекiнчик, найлютiщий тепер ворог Францii – герцог бургундський… І яка ж може бути на них рада, коли проводирi стратили розвагу й розум, коли скрiзь вируе гризотня на смерть мiж власними партiями та гуртками, коли нема гидоти, нема такоi пiдлоти, на яку б не пристали для взаемного поборювання ватажки?!

І валиться все, обертаеться в руiну. Гине багатий, веселий край.

Горить, пiдпалене ворожою рукою, достигле збiжжя на сiльських ланах, а чорний дим пожеж, за яким чорними хмарами тягнуть круки, несе руiну й голод у мiста.

Пiд королем Францii Карлом VII-м лишаеться всього кiлька провiнцiй в осередку Краю. Чужi, а ще бiльше своi глузують з короля, що вiн нинi е лиш «Roi de Bourgis»[4 - Мiсто в серединi Францii.].

І саме в цей останнiй, дванадцятий час, коли лицарство, проводирi та мужi бойовi падають на дусi й поратунок стае виключеним, 16-лiтне селянське дiвча, котре ранiш не бачило нiчого, крiм свого рiдного села, котре цiлком щиро признаеться про себе архиепископовi Реймському:

– Я не знаю нi «А», нi «Б», – кидае свою хопту на городi та овець у полi й з’являеться перед вiйськовим капiтаном Бодрикуром:

– Я мушу вратувати Францiю!

– Божевiльна?! – згiрдно поводить раменем капiтан.

 – Женiть-но оту «спасительку Францii» в ii село, най пасе далi своi вiвцi.

Та вже тепер недовго витримуе Жанна в своему Домремi бiля овець.

За рiк ii рiшучiсть доростае свого апогею. Вона не може бiльше зволiкати, бо нещастя рiдного краю вимагае рiшучих i одчайдушних крокiв.

Їi очi звертаються до Гори Архистратига Михаiла, на якiй ще лишилась едина твердиня, що не схилила свого прапора перед ворогом, не зрадила своiх на користь наiздникiв.

– Нiхто, як вiн: Святий Архистратиг!.. Вiн поможе слабiй i темнiй дiвчинi!..

А тут i батьки, i всi близькi й чужi – всi проти неi.