Вітраж

Перед очима в Джемiля пожовтiло, а з горла, що вмить пересохло, як на жнивах ячменю, вирвалися хрипливi, приглушенi згуки:

– Який шайтан смiеться там, мов шакал за селом?

– Ти сам шайтан, ще й хент! – була зневажлива вiдповiдь. – Ще й вода хрещена на тобi не обсохла, а ти вже знову згадав про зелений атрамент… Мусулманська твоя душа, тьфу! – сплюнув Шакро i стримано, спокiйно почав пiдводитись на ноги.

– А ти осел i син осла! – грiзно гримнув Пантелеймон i у ту ж мить шулiкою кинувся на кривдника. Жилавi руки вп’ялися в горлянку, з хрипом i прокльонами, помiж бросквами й розлитим вином звивалися два гнучких, молодих тiла.

І не встигли ще старшi кинутись розбороняти, як Шакровi руки безсило розчепилися, тiло скорчилося, здрiгнулось i важко, незграбно впало набiк. Вiн уткнувся обличчям у мiдну тацю, i скорченими нiгтями неначе хотiв заритися крiзь килим у землю. З-пiд бiлого бешмета сторчало держало Джемiлевоi ди5ки, а на сукнi, мов по бiбулi, розпливалась ясно-червона кров’яна пляма.

Зойк i гармидер наповнили подвiр’я. Мов жарини, заблищали розпаленi очi, бiлою блискавкою блимнули гострi ди5ки. Трое родичiв та приятель Шакра метнулись до Джемiля. Жiнки втекли. А серед калюж вина, перевернутого посуду, золотистих овочiв, рожевих квiток, стояв чернець, мов чорний птах, що розпустив своi величезнi крила.

– Люде!.. Брати!.. Христiяни!.. – розпучливо гукав його нетвердий голос.

Але вже було пiзно. По пiдлозi знову клубком покотилися люде.

Отець Амврозiй ухопив великий, повний вином турячий рiг i плеснув iз нього на озвiрiлих борцiв.

На мить бiйка спинилася. Джемiль улучив хвилинку i став на рiвнi ноги. Чернець вихопив хреста й високо пiдвiв його вгору, рясою ж заслонив «новознайдену вiвцю».

– Люде!.. Брати! Христiяни!.. Опам’ятайтеся… Станьте навколiшки, молiться!..

Бурю втишено, життя хрещениковi урятовано. А щоб не трапилося вночi якоiсь пригоди, о. Амврозiй забрав Джемiля ночувати до себе.

* * *

Вже була глупа нiч, коли о. Амврозiй промовив:

– Тепер, сину Пантелеймоне, лягай та вiдпочинь.

Помолися перед сном, i Господь милосердний прийме твое каяття. А Шакра, як очуняе, – перепросиш. І все буде гаразд.

Джемiль стояв навколюшках перед кам’яним хрестом i по-дитячому плакав. Голос ченця, такий лагiдний, що так ласкаво карав, видався Джемiлевi голосом покiйноi матерi. Неначе це вона встала з могили, прийшла, i, як бувало в дитинствi, тихо дорiкае Джемiлевi. Дорiкае, а сама плаче.