Вітраж

І цi сльози бiльше хвилюють Джемiля, як усi докiрливi слова, бiльше, як усi закиди.

Дрiмота вже починала мiшати дiйснiсть зi згадками, минуле – з дiйснiстю. Тим часом, чернець розбув чув’яки, скинув рясу, перехрестився й лiг. Враз заснув i Джемiль-Пантелеймон. Сумлiння не мучило його, бо ж вiн одразу, як личить доброму джiгiтовi, змив свою образу. Чого ж йому було не спати? Нехай не спить ворог, що не помстився! Тепер смiеться з нього в серцi свойому Джемiль…

І чудовий сон приснився йому.

Побачив вiн, як усiх, усiх – одного по одному, мов баранiв, вирiзав вiн не тiльки родичiв Шакрових, але ж i приятелiв його, навiть друзiв тих приятелiв.

І коня Шакрового зарiзав! Дарма, що був то прегарний карабах, дарма, що мiг Джемiль забрати його собi безборонно, бо ж не лишилося бiльше нiкого на свiтi, хто мав би на нього право. Та Джемiль був справжнiй джiгiт: не хотiв вiн поганити руки своi – брати ворогове добро… А ще здавалось йому, що отець Амврозiй благословляе його хрестом, немов у церквi. І хрест той не простий дерев’яний, а з щирого золота, виблискуе в руках ченцевих, мов меч у руках святого Юрiя. І каже чернець людям:

– Тiштеся, брати моi, бо ж маемо ми неабиякого христiянина! Це – Пантелеймон-Огли, що був колись Джемiлем! То – юнак!.. А Шакро – смiття, хоч i ранiш похрещений. Ви ж бачите, що навiть у нього й наймення вiрменське!..

Джемiль прокинувся з радощiв. Серце його так швидко-швидко стугонiло. Прокинувся – i мало не заплакав: такою образою вщерть переповнилась його душа.

Це – тiльки сон!.. А вони живуть!.. Живуть усi вороги, дихають i, може, навiть глузують iз нього, що «не зумiв» убити кривдника – Шакра. Але ж це вперше в життi затремтiла Джемiлена рука… Чого? Бо занадто мiцне було вино. Вiдiбрало воно й меткiсть руху, й силу, i зручнiсть. Ha-вiки вкрив вiн себе соромом перед своiм селом!..

– Господи! – заломив Джемiль руки.

Щирi сльози заблищали в його очах. Вiн зiсковзнув iз лiжка, став навколiшки перед кам’яним Розп’яттям i простяг до неба зiп’ятi руки.

– Господи! Нi!.. Ти – не зрозумiеш мене! Бо ж занадто добрий Ти був та плохий! І не нашоi крови! Не гнiвайся ж: не до Тебе – буду молитися до святого Юрiя! Той – наш, i справжнiй джiгiт! Умiв i святим бути, i з ворогом битись. І помститися вмiв – напевно. Хай собi о. Амврозiй говорить, що хоче, а я таки не вiрю, щоб св. Юрiй вибачав ворогам своiм, пiдставляв лiву щоку, коли б ударили його у праву.