Вітраж

Довго шукав пансiонату, який би схотiв мене прийняти. Нiхто не хотiв, бо до пансiонатiв приймали лише вiд 10 рокiв.

Батько був невiдомо де, – на Цейлонi, в Індii, в Єгиптi. Бо був вiн членом французькоi Академii наук (ентомолог), i бував на наукових подорожах.

Нарештi, вуйко Євгенiо знайшов десь у Пiренеях кляштор, який мене прийняв з тим, аби я там виросла, а як буде менi 10 рокiв, вступила б до iхньоi школи.

Коли менi було 11 рокiв, мене взяла до себе тiточка Інес, яка вийшла замiж. Але недовго жила.

І знов я лишилась без жiночого впливу, лише з двома вуйками. Вуйко Євгенiо мав бути одним з Ватиканських бiблiотекарiв (перфектно знав арабську мову). Вуйко Лоренсо, удiвець по тiточцi Інес, увесь занурився в студii старих анналiв.

Училася я то в Іспанii, то у Францii, то в Римi. Тому знаю багато рiчей, яких жiнки звичайно не знають (по освiтi я археолог). Але не вмiю шити, вишивати, в’язати… Варити навчилася, як вийшла замiж за В. Королева в Чехах. Навчила мене цього старенька сестра бехинського пароха, бо ми жили тодi в Бехинi.

До Чехii я втрапила з моею мачухою, другою дружиною мого батька, який також умер. Вона була чешка, але в Чехii нiколи не була, бо була з роду Отто з Лосiв, що був страчений по Бiлогорськiй битвi 1620 р. Вiд того часу галузь з того роду, з якого вона, – Людмила з Лосiв, – походила, жили на емiграцii в Парижi. Але не забували, що вони – чехи!

Вона навчила мене чеськоi мови, iсторii, лiтератури. По скiнченнi Першоi свiтовоi вiйни р. 1919-го мачуха схотiла повернутися до вiльноi Чехii як репатрiянтка.

Мене записала як «свою доньку». Вона дiтей не мала i до мене ставилась, як до рiдноi.

Але по дорозi вона вмерла, i я мусила iхати до Чехii як репатрiянтка. З двiрця я поiхала до Мiнiстерства i висвiтлила, як зо мною стоiть справа. Менi дуже ласкаво вiдповiли, що «коли чешка була не рiдна мати, то най i не рiдна Чехiя буде батькiвщиною». І видали менi документа як чеськiй репатрiянтцi. Дали менi i тимчасову працю в Мiнiстерствi як перекладачцi.

У Празi я познайомилась з доктором В. Королевим. Вiн умовив мене перейти за перекладачку до украiнськоi Мiсii.

В. Королiв почав учити мене «на украiнську письменницю». Мали ми i добрi, i тяжкi днi. Але бiльше бiди. По-украiнськи я чимало написала й видрукувала.

Грудня 11-го 1941-го року В. Королiв помер. І я лише за пiвроку довiдалась, яка була причина його смерти. Грудня 9-го 1941-го року вiн поiхав до Праги. Чому? Не сказав менi.