Нічний молочник

Ось i зараз, темного зимового ранку, будиночковi так бракувало цього димка, що здiймався б до неба!

Снiг рипiв пiд ногами. Ірина квапилася до шосе, щоб устигнути на першу «киiвську» маршрутку, де всi одне одного знають, i всi знають водiя Васю, i всi знають, що вiд нього пiшла дружина. Пiшла до iхнього сусiда-зварника, який баптист i взагалi не п’е.

Теплi жовтi кола фар маршрутки виринули на дорозi, щойно Іра спинилась. Маршрутка пригальмувала. Ірi навiть руку пiднiмати не довелося.

А всерединi було тепло й тихо. Охоронець якоiсь киiвськоi будови Петро Сергiйович просто спав, схиливши голову на плече. Решта сидiли у пiвдрiмотi. Іра кивнула супутникам, тим з них, хто звiв на неi все ще сонний погляд, i присiла бiля виходу. Груди й далi болiли, та Іра намагалась на це не зважати.

Через годинку маршрутка висадить iх усiх бiля метро «Житомирська», i вона чекатиме першого потяга, щоб iхати далi, туди, де ii чекають i де iй платять.

2

Киiв. Зимова нiч

Є iсторii, якi одного разу починаються й нiколи не закiнчуються. Вони просто не можуть закiнчитися. Тому що своiм початком породжують десятки окремих iсторiй, i кожна мае свое продовження. Це наче удар камiнця об лобове скло автомобiля, вiд якого вусiбiч трiщинки, i за кожною вибоiною на дорозi то одна з трiщинок видовжуеться, то iнша. Ось i ця iсторiя почалася зимовоi ночi й тривае досi. Але наразi нам вiдомий лише ii зачин. Дiялося те поночi, в Киевi, на розi Стрiлецькоi та Ярославового Валу, зовсiм поруч з готелем «Редiсон» – на тому самому розi, де хтось невiдомий досi лишае на нiч свiй рожевий «хамер». Власне, все почалося у вузенькому проходi мiж припаркованим почасти на тротуарi «хамером» i стiною кав’ярнi «Шкварочка», яку вiдкрили на цьому розi не так уже давно, можливо, рiк тому.

Ярославовим Валом з боку Золотих ворiт до цього рогу йшов у дивному станi аптекар i завзятий грибник Едуард Іванович Зарвазiн. Одягнутий вiн був по-осiнньому, мав на собi довгий плащ i капелюх, а на ногах полискували у свiтлi нiчних лiхтарiв лаковi гостроносi черевики. Так! Вiдбувалося те не восени, а взимку, в серединi сiчня. І в тому-таки свiтлi тих-таки нiчних лiхтарiв вилискувало все, насамперед снiг i лiд. Зарвазiн iшов неквапом, наче й не мав якоiсь iншоi мети, крiм прогулянки спокiйноi зимовоi киiвськоi ночi милими, чарiвно-принишклими вулицями так званого «тихого центру».