Нічний молочник

– Я ж не знаю, кого своiм молоком годую. У мене його зцiджують. А потiм, мабуть, отiй мамусi чи няньцi передають. З гiгiеною тут строго: що два тижнi медогляд, усi аналiзи… Навiть отi най-най!.. Вибачте за подробицi. А хотiлося б знати про малого. Ну, того, якого моiм молоком вигодовують…

Єгор широко всмiхнувся.

– Гаразд, – сказав. – Ходiмо, покажете, де та ваша молочна кухня!

Вiн бадьоро встав. Одягнувся. Обое вийшли з тепла на морозець, i повела Ірина Єгора показати тi дверi, за якими у неi iнколи двiчi, а iнколи тричi на день молоко забирають.

Пальто застiбала на ходу, i хустку свою нiжно-смарагдову на ходу поправляла.

Над Печерськом яскраво свiтило зимове сонце, i пiд його промiнням ранковий снiговий пух осiдав, важчав i прилипав до вчорашнього снiгу, що вже затверднув i перетворився на хрустку шкоринку.

14

Киiв. Вулиця Рейтарська

Помешкання номер 10

Дарiя Іванiвна вдома у Веронiки розслабилася, iй було затишно. Поплакала трохи за померлим чоловiкомаптекарем.

Поскаржилася на долю. Похвалила каву, що ii приготувала Веронiка. Порозпитувала господиню про ii сiмейнi справи.

Веронiка була налаштована на вiдвертiсть, але не свою. Про Семена сказала лише кiлька слiв, та й то надто хороших, на що вдова аптекаря недовiрливо насупилася, але тiльки на мить. А далi продовжила про себе й про свого.

– Мiй теж був чудовим i незвичайним, – ii темнi очi сяйнули душевним теплом. – Часом телефонуе i радiсним голосом: «Зараз прибiжу, люба! Вари каву!».

І кава виходила така, як у вас, – вона кинула на господиню багатозначний погляд. – У мене така кава тiльки для нього вдавалася. Коли собi чи подрузi заварювала – завжди гiрше. Гаряче у вас. Зате куривом не пахне! Ви ж не палите? – Дарiя Іванiвна пробiглася поглядом по двох бiлих iталiйських батареях. – А ми, коли ремонт робили, так i лишили старi, ребристi, з чавуну. Лише пофарбували iх. У нас прохолоднiше. Ви знаете, що холод допомагае продовжити молодiсть?

Гостя на мить замовкла, мабуть, замислившись про молодiсть.

– Дiтей у вас нема? – запитала знову.

І тут вчасно рипнули вхiднi дверi. Веронiка зiрвалася з мiсця. Визирнула в коридор. Побачила чоловiка.

– Сеню, в нас гостя.

Дарiя Іванiвна вiдразу почала збиратись. Також пройшла в коридор, одягла шубу. Критично оглянула на чоловiка Веронiки.

– Я там, на столику, вiзитiвку залишила. Телефонуйте! – сказала вона, вже виходячи з помешкання.