Нічний молочник

Ти провiв ii вгору по Чеховському. Постояли хвилин п’ять бiля ii пiд’iзду, i все. Вона пiшла додому, i ти також додому. Вгору по Гончара.

Семену стало не по собi. Вiн озирнувся довкола.

– А де ця блондинка живе?

Володька посмiхнувся. Простягнув Семеновi аркушик паперу з записаною адресою.

– А як ii звати? – спитав пошепки Семен.

– Я з нею не розмовляв. Це ти з нею розмовляв i цiлувався!

За столом виникла пауза.

– Тобi варто пiти до лiкаря, – прошепотiв Володька, нахилившись над столом.

– Я ж не псих! – Семен крутнув головою. – Я загалом нормальний…

– Ти сновида, лунатик, – знову прошепотiв Володька. – А я тобi ще щось скажу. За тобою ще один чоловiк стежив, але потiм помiтив мене i зник.

У Семена розболiлася голова. Вiн раптом вiдчув у тiлi неприемну важкiсть.

– Пiди-но вiдiспись, – сказав вiн Володьцi.

– Ти дивись, я можу ще разок за тобою послiдкувати, – запропонував приятель.

– Певно, буде не зайве, – кивнув Семен.

24

Мiсто Бориспiль. Вулиця 9 Травня

Здавалося, радощам Валi не буде меж. Дiма стояв бiля кухонного вiкна i з кривуватою посмiшкою спостерiгав за дружиною, яка кружляла в бузковому халатi з сiрим котом на руках.

«Поглянув би я, як би ти з ним кружляла, якби вiн не посидiв тиждень на дiетi в гаражi!», – мiркував Дiма.

Схудлий i старанно вимащений гаражним брудом i пилюкою кiт тепер уже напевне нiчим не вiдрiзнявся вiд покiйного Мурика.

Валя просто остовпiла, коли чоловiк внiс його до «рiдного» дому. Не могла промовити й слова. Стояла так хвилин зо п’ять, мабуть. Потiм сльози з очей витерла. Пiдiйшла. Взяла його з чоловiкових рук як немовля. І понесла до ванноi.

Кiт пiсля примусового голодування втратив не лише енергiю, але й будь-яке бажання чинити спротив. Поводився, як зiрваний зi старого пальта комiр. Дiма висипав у куток гаража повний совок смiття, зметеного огризком вiника. Старанно виваляв у цьому смiттi кота.

Але тепер, пiсля того, як Валя його помила й розчесала, кiт, попри очевидну худизну, набув вигляду доглянутоi домашньоi тварини. І очi його тепер були не дурнi, а хитрi. І дивився вiн ними вниз, на пофарбовану дерев’яну пiдлогу, розшукуючи, мабуть свою миску, наповнену «Кiтiкетом» чи чимось схожим.

Чекати йому довелося недовго.