Нічний молочник

Втiм, ii дiловий костюм iз завуженою до колiн спiдницею й приталеним жакетиком, усе кольору бордо, аж нiяк не суперечив облаштуванню кiмнати. Шкiряний диван i два фотелi нiжноi коричневоi барви й журнальний столик посерединi. На ньому вазочка з букетиком червоних троянд. І тут-таки двi фарфоровi фiлiжанки з тарiлочками й такий же чайник. І на фiлiжанках, i на чайнику – червонi троянди. Комодик, на якому цокае масивний годинник. Годинниковi вже рокiв п’ятдесят, якщо не бiльше. На пiдвiконнi – вазони iз зеленню, а в кутку бiля батареi – дерев’яне цебро з цитриновим деревом.

Над комодом – портрет самоi господинi. Полотно, олiя, позолочена рама.

Дивно, але Веронiцi раптом спало на думку, що у цiй кiмнатi немае жодного слiду чоловiка. Так, наче його тут нiколи й не було.

А Дарiя Іванiвна тим часом повернулася до кiмнати. Поставила на столик фарфоровий чайничок.

– Я вам така вдячна! У мене стiльки справ, стiльки думок, а тут iще вiнок треба знiмати на вихiднi… Ви ж потiм додому?

Веронiка кивнула.

– Зараз темнiе рано, – продовжила господиня. – Думаю, нiхто й не помiтить, якщо ви на зворотнiй дорозi повiсите його на мiсце!

Через хвилину до фiлiжанок знову заструменiв запашний чай.

Погляд Веронiки раз по раз перечiплявся об золотий перстень з рубiном, що прикрашав безiменний палець правоi руки господинi.

Дарiя Іванiвна помiтила це.

– Вiн не знiмаеться, – проказала вона, попиваючи чай. – Треба б якось за допомогою мила й нитки зняти його i в майстерню ювелiрну вiддати.

Це менi Едiк подарував на тридцятилiття. Може, – почала вона раптом i кинула замислений погляд на годинник. – Може, ну, я, справдi, не знаю, як ви до цього поставитесь…

– До чого? – збентежено запитала Веронiка.

– Ви ж не з полохливих? – Дарiя Іванiвна глянула в очi своiй гостi. – І мене обстояли… У вас е трохи часу?

– Так, так… – закивала Веронiка.

– От i чудово, – голос Дарii Іванiвни став несподiвано серйозним. – Допивайте чай.

Це тут недалеко!

Надворi тим часом похолоднiшало. Сутiнки стали густiшими. Дарiя Іванiвна не забула повернути Веронiцi пакет з траурним вiнком, i тепер мороз пощипував тильний бiк долонi й пальчики Веронiки. Другу, вiльну вiд пакета руку вона сховала до кишенi свого елегантного, але не надто теплого пальта.

– Вже зовсiм поруч, – примовляла Дарiя Іванiвна, тягнучи Веронiку за собою.

Вони вийшли на Ярославiв Вал, далi вниз вулицею Франка.