Нічний молочник

Протиснувшись повз дрова, наскладанi пiд лiвою стiною повiтки, вона дiсталася дальнього кута, де стояли два старi велосипеди «Украiна» зi спущеними колесами, а над ними на гвiздку висiли санки iз залiзними полозами й дерев’яною спинкою.

Через пiвгодинки вона вже везла сонну й закутану в теплу ковдру Ясю на санчатах замерзлою дорiжкою, що вела на околицю села, до соснового лiсу. Туди, де вона з подругами у недалекому минулому часто з’iжджала на санчатах. Звiсно, Яся ще надто маленька, щоб тiшитися санчатами й гiрками.

І перса, налитi молоком, тиснуть, болять. Але зараз буде гiрка, гiрка ii дитинства, i вони вдвох з донечкою помчать униз.

На краю гiрки Ірина взяла сонну Ясю на руки, всiлася на санчата й нахилилася трiшки вперед, зiштовхуючи вагою власного тiла санчата вниз.

Морозяний вiтер в обличчя, очi примруженi. Й усмiшка сама по собi, безстрашна перед морозяним вiтром, перед снiгом, який летить чи то з неба, чи то з соснових крон.

Повернулася через годину. Щаслива, наче дитина, не думаючи нi про що, крiм Ясi.

Санчата залишила бiля порога.

– Тута до тебе заiжжав один, – сказала Іринi мама, поглядом вказуючи на дверi до ii кiмнати. – Той, що грошi давав, наверно.

На лiжку поряд з порожнiм пакетом лежала коробка цукерок, пачка яблучного соку, кiлька помаранчiв i шоколад.

– Як передача в больницю! – похитала головою мама, зайшовши до кiмнати слiдом за Іриною.

– Це вiн так усе порозкладав? – запитала Ірина, кладучи донечку поруч з подарунками.

– Нi, я. Подивитись хотiла, – простодушно зiзналася мама.

– А цитрусiв тобi нiззя, молоко буде кисле, – додала вона.

– Ну, Ясечко, зголоднiла? – Ірина взялася виплутувати донечку з ковдряного кокона. – Давай-но маминого молочка поп’емо, бо в мене зараз груди трiснуть!

Мама злякано глянула на доньку й важко зiтхнула.

– Вона в тебе стiки не вип’е! Да й не нада iй! Глянь он, як iх розпирае! Зцiжувать нада! Їдь до Киева, хоть грошi за молоко дадуть!

Ірина згорнула подарунки вiд Єгора на край лiжка, а сама лягла на бiк, спиною до матерi, а грудьми до Ясi.

26

Киiв. Вулиця Воровського

Помешкання номер 17

Поки Дарiя Іванiвна знову заварювала на кухнi чай, Веронiка, роззирнувшись, помiтила вiдсутнiсть у господинi портретiв померлого чоловiка i ii добрий смак у всьому, що стосувалося меблiв та iнтер’еру. Та й вбрана вона була зi смаком, хоч i не по-домашньому. От Веронiка нiколи не ходить удома в дiловому костюмi, а Дарiя Іванiвна могла дозволити собi таку примху.