Нічний молочник

– Жалко йому тебе стало, от i дав.

Ірина дивилася тепер на грошi, на сотеннi купюри, намагаючись не слухати маму. А тут iще Яся прокинулася. Заплакала. І зрозумiла Іра, що вже десята година. Що спала вона довго й глибоко, i ii маршрутка вже давно доiхала до Киева й повернулася назад. А отже, нiкуди вона сьогоднi не поiде. Торкнулася долонею своiх наповнених молоком персiв. Узяла донечку на руки. Задерла вовняну блузку, надягнуту на голе тiло. Пiднесла Ясю ротиком до пиптика, i вiдразу вiдчула мiцнi й гарячi доньчинi губки.

А за вiкном свiтило сонце, грало променями на вiзерунках намерзлого iнею на шибцi.

– Я надвiр з нею пiду, – промовила Ірина, глянувши на дитину.

– Ти думаеш, ми на мою пенсiю з жизню справимся? – сказала на це мама. Далi встала й вийшла з Ірининоi кiмнати.

Зайшла до себе, ввiмкнула телевiзор i, зробивши гучнiше звук, подалася до кухнi.

Дивно, але голос диктора, який повiдомляв невiдомо про що, принiс спокiй у iхнiй невеличкий дiм.

Ірина вiдняла Ясю вiд лiвого перса, повернула голiвкою в iнший бiк, пiднесла до правого.

Хвилин через п’ять Ясинi губки розслабились, i вона випустила пиптика.

«Заснула», – тихесенько прошепотiла Ірина.

Поклала Ясю на лiжко, прикрила ковдрою.

А сама накинула пальто i вийшла у капцях на подвiр’я. Морозяне повiтря обпекло голi кiсточки. Зайшла за будинок, до завжди вiдчиненоi повiтки. Поруч у господарському блоку метушилися кури. Вона зазирнула й туди, просто так, з цiкавостi.

Три мiсяцi вона жила за якимось диким графiком. І тепер, коли перша маршрутка на Киiв вирушила без неi, i вона застала пiзнiй зимовий свiтанок у своему домi, ii розпирала незвична дитяча цiкавiсть. Так, наче весь той час, поки ii не було, всi грали в якусь захопливу гру. А вона цю гру пропустила. І зараз, коли гравцi розiйшлися додому чи у справах, просто оглядала мiсце прогавлених веселощiв.

Якоiсь митi Ірина забула, навiщо йшла до повiтки. Все-таки материнство загострюе iнстинкти, але притуплюе розум.

Цю фразу вона вже чула кiлька разiв, але не могла пригадати вiд кого.

«Ага! Старi санчата!» – пригадала вiона.

Дверi до повiтки вiдчинилися з жахливим скрипом. Батько нiколи не змащував завiси. Казав, що злодii самi злякаються, якщо дверi голосно зариплять. Може, дiйсно iх саме тому жодного разу не обiкрали в той час, коли сусiди повiдомляли про крадiжки в iхньому селi чи не щодня.