Нічний молочник

І що тодi? Де брати грошi?

Два помаранчевi вогники фар вiдволiкли ii вiд тривожних думок. Вона зробила крок уперед, вийшла на дорогу й уважно придивилася. Фари були iншi, незнайомi.

«Інша маршрутка?» – подумала вона i про всяк випадок пiдняла руку.

Поруч пригальмувала червона «мазда». Водiй, чоловiк рокiв сорока у чорнiй шкiрянцi з пiднятим комiром, перехилився, прочинив дверцята.

– Куди це ви вдосвiта?

– А ви на Киiв?

– Сiдайте!

У машинi було тепло. Ірина зняла хустину.

– Вона вам не пасуе, – похитав головою чоловiк.

– Так ви набагато красивiшi!

– Краса вiдволiкае, – вiдказала на це Ірина. Вiн кинув на пасажирку здивований погляд.

– Кого?

– Наприклад, вас вiд дороги! А це небезпечно… А мене вiд…

Водiй розсмiявся.

– А вас ваша краса теж вiдволiкае?

– Та ну, що ви з мене смiетеся! – обурилася вона цiлком серйозним тоном. – Яка я красива? Гадаете, якщо я з села, то менi все пiдряд говорити можна?

– Я також iз села, – водiй знизав плечима. – Можете менi також усе пiдряд казати!

– А в мене тримiсячна донька, – ображено кинула Ірина.

– Я вам не якась там…

– Ну, вибачте, – чоловiк прибрав усмiшку з обличчя.

Ірина, сповнена дурноi, самiй iй незрозумiлоi образи, раптом, як порятунок, як промiнь лiхтарика, що виводить з темряви, побачила попереду на узбiччi знайомий мiкро-автобус. Поруч – декiлькох давнiх знайомих попутникiв i водiя, що рачкував бiля переднього колеса.

– О! Це моя маршрутка! – вигукнула Ірина. – Дайте вийти!

– Та вона ж поламана! – здивувався водiй.

– А вам до Киева! Замерзнете тут на узбiччi, поки вашого «бусика» вiдремонтують!

– Зупинiть! Це моя маршрутка! – вперто повторила Ірина.

Чоловiк здвигнув плечима й загальмував.

Ірина, забувши навiть подякувати, побiгла до водiя маршрутки.

– Ви чому мене не забрали?! – голосно спитала вона ображеним тоном.

Водiй пiдняв на неi очi.

– Графiк зсунули на п’ять хвилин. Тепер ранiше виiжджаю…

– А якщо б я вас не наздогнала?!

– Слухайте, – роздратовано пирхнув водiй.

– Менi сказали на п’ять хвилин ранiше виiжджати, я й виiхав! Он, – кивнув вiн на решту пасажирiв, – вони ж усi сiли! Тому що на п’ятнадцять хвилин ранiше на дорогу виходять. А ви спите довго, от i не сiли! Не заважайте!

Ірина дивилась на водiя i не могла повiрити в його байдужiсть i бездушнiсть. Не могла повiрити, що людина, про чие особисте життя вона знае стiльки непотрiбних iй фактiв, може так поставитися до неi, до своеi постiйноi пасажирки.