Нічний молочник

А водiй, зiтхнувши, випрямився.

Сказав усiм сiдати. Пасажири мовчки зайняли своi мiсця. Ірина сiла на свое сидiння бiля дверей. Маршрутка рушила, i все, здавалося, виправилося саме собою. День починався у звичному ритмi серед звичних заспаних облич.

Доiхавши на метро до «Арсенальноi», вона вийшла з напiвпорожнього вагона. Поправила хустку й озирнулась. Помiтила, що вона цiлком сама на довжелезнiй платформi. Пiднялась ескалатором, першим i другим. І далi сама-самiсiнька. Згори, iй назустрiч, також нiхто не спускався.

Якось усе це було дивно. Хоча воно так кожного дня, просто станцiя така мертва. Сюди чомусь люди пiзнiше приiжджають, лише вона одна така рання.

А груди болiли, тиснули. Ескалатор повiльно повз угору. Йому-бо куди поспiшати?

Ірина згадала водiя, що пiдiбрав ii на дорозi. Згадала й спершу зiтхнула через свою дурнувату поведiнку, а потiм усмiхнулась. Смiшний вiн якийсь! Але про хустку вiн, звiсно, мав рацiю. Треба б ii перефарбувати.

5

Киiв. Вулиця Рейтарська

Помешкання номер 10

– Ти де був? Де ти був? – вiдбiйним молотом товк у вуха деренчливий голос дружини.

Семен розплющив очi. В головi шумiло. Литки болiли, наче пiсля незвично довгоi ходи в незручних черевиках…

– Ти що, не чуеш мене? – у голосi Веронiки забринiли сльози, що накочувались на очi.

Сеня пiдвiв голову, глянув у вiчi дружинi, що стояла в махровому халатi.

– Та нiде я не був, – махнув вiн. – Чого причепилася?!

– Це я причепилася?! – обурилася та. – О першiй ночi пiшов кудись, о четвертiй повернувся, i, не роздягаючись, заснув отут просто у фотелi! І нiде не був? А що в тебе на рукавi?

Сеня опустив голову й глянув на рукави своеi джинсовоi сорочки.

На правому манжетi справдi був якийсь бруд, пляма. Пiд ногами лежала куртка, придбана для поiздки на Аляску, куди його обiцяла взяти знайома компанiя багатiiв-мандрiвникiв як масажиста i просто хорошого мiцного хлопця з досвiдом роботи охоронцем. Йому сказали тодi: «Знайди собi спорядження для мiнус п’ятдесяти!». Вiн i знайшов але експедицiю перенесли на невизначений час. Зате куртка лишилась. І тепер чомусь лежала на пiдлозi…

Семен роззирнувся довкола. У ногах вчувався якийсь дискомфорт. Нахилився. Скинув з нiг кросiвки.

– Ти менi так i не вiдповiси? – знову нав’язливо продзвенiло над головою.

– Що тобi вiдповiсти?! – вiн пiдвiв погляд на дружину, i та вiдсахнулась, помiтивши в чоловiковому поглядi якусь каламуть, щось, що не вiщувало нiчого хорошого.