Україна самостійна

ми не находимо нiчого, щоби можна назвати виразно суспiльно-полiтичною програмою, бо така програма можлива тiльки там, де люди свiдомi своеi духовноi i матерiальноi сили, свiдомi того, що можуть щось зробити, що iх голос мае у других якусь вагу. Такоi свiдомостi у жодного галицького русина до 1848 року не могло бути, i для того навiть найсмiлiша полiтична манiфестацiя, на яку здобувся гал. русин перед скасуванням панщини, памфлет Головацького «Zustande der Russinen», поза рекримiнацii та побожнi бажання не пiдноситься до сформулювання якоi-небудь програми дiяльностi русинiв хоч би в найближчiй будущинi.

З кожноi стрiчки сего iнтересного твору вiе на нас сумовите почуття, що автор його пише сам, думае сам, злиться сам i з всiм тим навiть мусить критися, а в такiм разi що ж i думати про яку-небудь програму? І для кого? І з ким?

І 1848 рiк небагато поправив дiло. Правда, народна маса вiддихнула свобiднiше, народна свiдомiсть пiднялася вище, та витворений попереднiми лiтами роздiл мiж мужиком i iнтелiгенцiею руською не зменшився.

Характер усього руху, що не вирiс на нашiм грунтi органiчно, а звiявся над Галичиною, мов захiдний вихор, мав те до себе, що на Галицькiй Русi на якийсь час витворив iлюзiю якоiсь ерократичноi суспiльностi, iлюзiю нацii-попiвства з прищiпкою-мужицтвом. Ся iлюзiя мае в iсторii свою назву – святоюрства. Була се карикатура польськоi шляхетчини, польський шляхетський дух, прищеплений на руську дичку; там шляхта вважала себе цiлою нацiею, а тут духовенство, котрому в 1848 роцi вдалося в Галичинi вiдiграти певну, в його очах дуже тонко-полiтичну, а в очах iсторii далеко непочесну роль. Ся ерократична iлюзiя помимо всiеi дивовижностi пережила у нас звиш 20 лiт i навiть досi не загибла до решти. Не диво, що i в 1848 р., i в найближчих по нiм роках анi з Украiни, анi нi, звiдки-iнде не могли до нас дiйти нiякi такi впливи, що були не до вподоби тiй – бачилось, всевладнiй ерократii, тiй володарцi над тiлом i душею народу. Не диво, що до нас не дiйшли iдеi Кирило-Мефодiiвського братства (КМБ), що iм’я Шевченка тiльки раз принагiдне згадане було на з’iздi руських «учених» 1848, а поезii його аж до 1859 р., не були в Галичинi нiкому звiснi. В 50-х роках iз творiв другого генiального украiнця Гоголя тiльки один «Тарас Бульба» прийнявся в Галичинi, був перекладений, та й то не здобув собi ширшоi популярностi, лежав десятками лiт на складi в книгарнi Ставропiгiйськiй.