Україна самостійна

В 50-х роках галичани цофнулися взад навiть поза лiтературну школу Котляревського, а то навiть поза Захарiю Копистенського та Івана Вишенського (порiвняй, напр., теологiчнi та iсторичнi трактати Малиновського та Петрушевича з погляду на мову, на живiсть та яснiсть викладу, а навiть на методичнiсть i уклад цiлостi з «Палiнодiею», з «Треносом» Смотрицького або з «Апокрiзисом» Бронського!).

На Украiнi тим часом розвiй iшов трохи вiдмiнною дорогою. Вiд часу Петровоi реформи Росiя ввiйшла в бiльше безпосереднi i живi зносини з найпоступовiшими краями Європи – Нiмеччиною, Голландiею i Францiею, нiж iх коли-небудь мала Украiна.

Коли в XVIII вiцi на Украiнi помалу йшло i збiльшувалось закрiпощування i отемнювання широких мас народних, то укр. iнтелiгенцiя, русифiкуючись, все-таки набирала рiвночасно й европейськоi освiти i европейських поступових iдей. Часи Катерини II – часи галломанii, та разом з тим часи вольтер’янства i мартинiзму, т. е. вiльнодумства не тiльки релiгiйного, а й соцiального та полiтичного. І коли при Наполеонi французи зустрiлися з росiянами на побоевищах, а далi 1812 р. зложили iм пам’ятну вiзиту в iх власнiй хатi, то найшли народ зовсiм неподiбним до свого, але генералiв i полководцiв – майже таких самих французiв, як i вони самi (згадаймо Чiчагова, що вмер «англiйським громадянином», Багратiона, Ростопчина i др.). Було б дуже немудро думати, що росiяни брали вiд французiв тiльки строi, манери, мову; брали й дещо бiльше, обiк смiшного й гидкого, брали чимало й здорового та свiтлого. В часi наполеонiвських вiйн, а може й ще перед ними, прийшло до Росii вiльномулярство, з його чудернацькими обрядами та живим почуттям мiжнародноi спiльностi людей, зв’язаних одною гуманною iдеею. Та обiк вiльномулярських лож i в зв’язку з ними швидко повстае думка про волю полiтичну, про основний перестрiй внутрiшнiй Росii, повстае «Общество Соединенныхъ Славян», а далi велика конспiрацiя Пестеля, Рилеева, Бестужева та Муравйова-Апостола. Тi товариства i змови захапували широкi круги iнтелiгенцii i находили особливо податний грунт на Вкраiнi, найпаче Лiвобережнiй, де найбiльше ще живi були традицii козацькоi автономii. Цiкавим документом того, як амальгамувалися тi iдеi однi з другими i витворили особливий погляд на украiнську минувшину, е «Історiя Руссов», написана украiнцем Полетикою. Упадок конспiрацii 1825 р. i Миколаiвська реакцiя не могла вбити того нового, европейського духу, прищепленого на росiйський грунт.