Вибрані вірші

Принаймнi iм’я поета як одного з керiвникiв «контреволюцiйного» пiдпiлля на його рiднiй Чернiгiвщинi зринае у слiдчiй справi Михайла Ялового. «Украiнський Орфей» мав зникнути в жорнах великого терору…

І Рильський, i Тичина гостро вiдчували, як багато в життi втрачено, як багато змарновано. Тiльки що Тичина нiколи не говорив про це прямо. Десь вiд кiнця 1920-х рокiв, пiсля появи просто розкiшного у своiй щиростi почуттiв «Кримського циклу», його поезiя що далi, то бiльше стае аскетичнiшою й аскетичнiшою.

Серце поета нiби сковуе крига. Тепер його емоцii нуртують десь глибоко-глибоко, так глибоко, що зовнi iх важко навiть помiтити. І це буде до кiнця життя. А от у Рильського часiв «третього цвiтiння», коли вiн «наче народився наново», прориваються нотки справжнього розпачу. Згадаймо його рядки, написанi восени 1959 року:

Є така поезiя Верлена,

Де поет себе питае сам

У гiркому каяттi: «Шалений!

Що зробив ти iз своiм життям?»

Звiсно, Рильський адресуе цi пройнятi тугою Верленовi рядки самому собi.

Та ще й надае iм куди бiльшоi трагiчноi напруги, нiж вона е в поезii його улюбленця «Тихе небо понад дахом…». Хоч i у Верлена того трагiзму по самiсiнькi вiнця. Адже своi легкi, плиннi, нiжнi, як легiт, а заразом тужливi вiршi, що iх просто обожнювали символiсти – згадаймо Федора Сологуба чи Олександра Блока, – вiн писав за гратами брюссельськоi в’язницi. Рильський напевно про це знав. Як чудово знав i те, що Верлен тужить за молодiстю (перегодом Рильський точно перекладе прикiнцеву строфу цiеi поезii, i звучатиме вона так: «Що ж робив ти, що так плачеш, / Тужиш так душею, / Що ж зробив ти, що так плачеш, / З юнiстю своею?»). Та Рильський волiе тужити за всiм своiм життям. Зрештою, Рильський – узагалi поет ностальгii, здебiльшого свiтлоi, та все ж ностальгii. Це особливо помiтно в його творчостi 1910—1920-х рокiв, але вiн залишався таким i впродовж трагiчних 1930—1940-х, i в часи свого «третього цвiтiння». Недаром його найтоншi, найщемкiшi, найiнтимiшi поезii того часу народились удалинi вiд домiвки: «Лист до загубленоi адресатки» – у Львовi, «Шафа» – в Коктебелi, «Черемшина пiсля дощу» – в Ризi, «Коли копають картоплю…» – у Краковi… Рильський ставав самим собою, коли пiд впливом чужих стiн i самоти в нього з’являлась туга: за рiднею, за домiвкою, за молодiстю…

Словом, у Рильського й Тичини чимало спiльного.