Вода з каменю. Саксаул у пісках

…Вiн стояв посеред дороги – кремезний, плечистий, у розстебнутому засмальцьованому кептарi, з-пiд високоi крисанi, обведеноi замiсть стяжки блискучою бляхою, спадало на плечi смоляне волосся, за широким ременем стирчали два пiстолi; стояв, розставивши широко ноги, обома руками сперся на мосянжову бартку, притискаючи долонями до головки топiрця держак гарапника, з якого звисало мало що не до землi переплетене дротом мотуззя, i, здавалось, принишкли перед цiею зловiсною постаттю: з лiвого боку Черемоша пологi Устерiки i Красноiлля, яке поп’ялося направо угору понад Дiдушковою рiчкою, i навiть Голови, що ген у далекiй iмлi досягали неба лисими кичерами.

«І це був Мирон Штола?» – нетерпляче перебив Маркiяна Михайло Базилевич, оглядаючись; у кiмнатi не було нiкого, хлопцi сидiли на лiжках один навпроти одного, Маркiян упiвголоса розповiдав.

Вiн стояв надто впевнений у своiй силi, так не мiг поводитися опришко, який мав за собою тiльки полохливi далекi недеi[30 - Нетрi (дiал.

).] i мовчазних бiдарiв, якi хiба що свiчку явно ставили в церквi перед угодником за здоров’я або ж за душу опришка – хто там знае, за кого бiдний свiчку ставить, а на людях навiть не згадували i тричi до перших пiвнiв вiдрiкалися вiд опришкiв, бо страх великий мали – стоiть он в Устерiках мандаторня Грдлiчки, а пiд нею дванадцять пивниць-катуш, де придумано для людей таке пекло, до якого не мiг би домислитися найкращий богомаз, що для притворiв i бабинцiв малюе Страшнi суди.

Так не мiг поводитися опришко, за цим чоловiком мусила стояти влада, може, навiть мандатор Грдлiчка; вiком чоловiк був десь пiд сорок, обличчя мав пооране ритвинами i вiд вiтрiв синювате, очi важкi, але в цю мить допитливi i жвавi – вiн з цiкавiстю i зверхньою лукавинкою дивився на двох паничiв, що йшли дорогою, стомленi червневою спекою, з вузликами за спинами.

Маркiян та Іван мовчки зiйшли на край дороги, на сам краечок, вже й боком терлися об високий берег, а чоловiк i гадки не мав iх пропускати, вiн ступив убiк широким кроком i так стояв – дивився упритул на хлопцiв, спершись на бартку всiею вагою тiла.

– Хто есьте? – запитав чоловiк.

– Ми академiки, – вiдказав Маркiян i глипнув на Івана: той зблiд, стояв з опущеними руками, стривожений.