Вода з каменю. Саксаул у пісках

Народ понуро мовчав, а пiсня, яку Маркiян з Іваном записали в Ясеновi, нiмо дзвенiла повсюди, злiтаючи з Нiмчицького перевалу понад вижницьким майданом з трьома шибеницями на пологий зарiнок за Черемошем, завалений колодами i талбами.

Панськi карети стояли довгим рядом одна за одною над рiкою, панство сидiло на лавицях неподалiк зловiсного мiсця, щоб зблизька бачити суд i кару над опришками; народ, пiдстьобуваний нагайками пушкарiв, утворював пiвколо i далi не поступався, переднiй ряд мiшався, нiхто не хотiв стояти перед шибеницями, страшно було.

Маркiян з Іваном вiдiйшли над самий берег Черемоша, далi вiдступати було нiкуди, i втекти звiдси не мали сили. Прийшли сьогоднi з Бiлоберiзки, знаючи вже, куди йдуть, iх гнали не пушкарi, а потреба побачити, i ця потреба була сильнiша вiд страху.

Довга й монотонна, мов голосiння, пiсня ридала в пам’ятi – так спiвала ii жiнка в Ясеновi. Розповiдала вона про Мирона Штолу, який дезертирував з вiйська i тридцять хлопцiв зiбрав, пограбував пана Скарбка, а багатiя Кундака вбив у Стебневi, про того Штолу, що комору мав на буковинському верху бiля Барвiнкового, а в тiй коморi скарбу много, для бiдних призначеного, про славного легiня, якого спiймала стоголова пушкарська ровта Юрiштана у корчмi в Устерiках i запроторила разом з побратимами Джураком i Риндзяком у Грдлiчкову неволю.

Пiсня була довга, як бойкiв свiт, i славила вона силу Штолюка, який на долонi пiднiмав вартового, вихваляла його дотепнiсть: «А кiлько, Штолюк, у тебе того товариства?» – «Кiлько в лiсi, у дуборi, зеленого листя»; розповiдала про опришковi муки в устерiцьких катушах, пiсня голосила про його смерть у Бiлоберiзцi, де пани буцiмто скинули опришка зi скали, а Штола ще жив, i чекала на нього петля на вижницькому майданi.

Нiмчицький перевал уже перестав дихати прохолодою, дiймала спека, пани заслонялися вiд сонця парасольками, люди млiли в кептарях вiд духоти i втоми, йшло до обiду, а кару ще не розпочали.

Шемрав майдан, колихався, чутно було плюскотiння Черемоша в напруженiй тишi, аж враз з домiнiального дому[31 - Урядовий будинок у селi.], вiдгородженого вiд майдану старими липами, виiхав галопом на конi кремезний чоловiк з довгим смоляним волоссям, що вибивалося з-пiд крисанi, i хлопцi здалеку впiзнали i здригнулися, а натовп зойкнув i затих – це виiхав Юрiштан.