Вода з каменю. Саксаул у пісках

Але ж бо… Знаете, менi важко повiрити, що керiвники нинiшнього повстання поведуться iнакше, нiж Костюшко: напевно, й вони використовуватимуть силу мого народу й будуть iгнорувати його бажання…

– Не судiть надто категорично про Костюшка. Його Поланецький унiверсал, наприклад, був радикальнiшим вiд тогочасного земельного законодавства i в Австрii, i в Пруссii. Інша справа, що помiщики не зважали на цей унiверсал… А щодо його ставлення до iнших народiв… Воля Костюшка не завжди виконувалась так, як вiн цього хотiв.

– Нi, вибачте. Саме така була його воля. Я розмовляв з Костюшком у Парижi.

Слотвiнський вражено подивився на Любимського.

– Моя повага до вас непомiрно зросла… Однак я вiрю, що колишнi помилки будуть тепер врахованi. Якщо польське повстання очолить Лелевель, а так повинно статися, то майбутня Польща буде республiкою. І украiнський народ…

– А ви послухайте, – перебив Любимський директора, знову поклавши долоню на книжку.

– Це «Історiя Русiв». Я зачитаю вам хоча б таке: «Пригадаймо живцем спаленого у мiдному бику гетьмана Наливайка, згадаймо тих, яких тортурували живцем на палi, – iх закатовано за вiтчизну, цi мученики волають до нас з гробiв, вимагаючи помсти за кров…».

– «Історiя Русiв», – зiтхнув Слотвiнський, – твiр перш за все лiтературний, публiцистичний, i факти його подекуди сумнiвнi. Я читав цю книжку. Наливайка не спалювали в мiдному бику, йому вiдрубали голову.

– Можливо. Але кривда ще жива. Тому польським повстанцям треба перш за все подумати, що воля належить усiм народам i закрiпаченому росiйському – теж у тому числi. Адже не вiд доброго життя зродилися у росiйського поета Пушкiна слова: «Оковы тяжкие падут, темницы рухнут…»

– Мусять думати, – промовив Слотвiнський у задумi. – Щоб трiснув фундамент коронованих фортець.

– Трiщина у тому фундаментi вже зроблена.

– Так, ще за Великоi французькоi революцii.

– Хто зна… Французька революцiя була матiр’ю, яка породила для всього свiту борцiв за свободу, сама ж виснажилася вiд пологiв. А трiщину зробили-таки вони, декабристи…

Слотвiнський довго сидiв мовчки, посмикуючи вуса, потiм тихо вийшов.

Любимський не помiтив його вiдсутностi. Вiн помандрував у тi часи, коли директора ще не було на свiтi, розбурханому першою революцiею.