Вода з каменю. Саксаул у пісках

Маркiяновi було важко визначити настрiй пана Василевського: вiн виходив стежкою з саду, i видно було, як його очi то спалахують, то гаснуть; завжди врiвноважений, гукнув надто голосно вiзниковi «поганяй!», сiв у бричку й довго мовчав; Маркiян не наважився питати, що за новину почув вiце-маршалок вiд Уруського, врештi Василевський видихнув:

– Карлик кинувся на велетня…

Маркiян не запитував, що означають цi слова, чекав, що радник скаже далi, той передихнув i, так нiби юнак про все вже давно знае, продовжував:

– Ще не встигли слов’яни добре стати на ноги, твердий грунт утоптати пiд собою, пiдмурiвок вибудувати, а вже за зброю… Ще й Мiцкевич не утвердився як слiд, ще не породив лiтературних синiв… а Гощинський, Боже мiй, автор «Канiвського замку», замiсть того щоб писати, разом з хлопчаками… i все пiде з димом, все втопиться у кровi, занидiе в тюрмах… зiтнуть нацii голову, i поки нова виросте…

– Що ж трапилося, пане радник?

– Що трапилося… Кiлька днiв тому один надто гарячий патрiот iз школи пiдхорунжих у Варшавi, якийсь Висоцький, урвався до зали, в якiй кадети слухали лекцiю, вийняв шпагу i вигукнув: «Polacy, wybila godzina!»[46 - Поляки, настала пора!] Близько двохсот пiдхорунжих урвалося до кошар, де стояли полки царськоi кiнноти, а двадцять вдерлося в Бельведер… І поет з ними! Великому князевi Костянтину якимось чудом удалося втекти, його хотiли вбити, i ось тих кiлька бешкетникiв проголосили Польщу незалежною… Боже, яке дiтвацтво!

Зi всього, що почув, найбiльше вразили Маркiяна слова: «І поет з ними…» Як це сильно i символiчно – поет на барикадах! Вiн не знав Гощинського, чув тiльки про нього вiд Анни, але тепер буде знати, вивчить його творчiсть, а колись зустрiне i до нiг поклониться слов’янському Байроновi.

Повiдомлення Василевського поволi доходило до свiдомостi Маркiяна. Повстання… Вiн нерозумiюче подивився на вiце-маршалка: невже це той самий щойно так гаряче говорив про диктат сумлiння, про Рилеева i Пестеля – адже його родаки повстали проти тиранii, повстали!.

. І порушили спокiй радника? Повстання завадить збирати книжки? Як вiн може так говорити, коли його брати за ту саму справу, якiй вiн себе присвятив, важать не грiшми, а життям? Чого ж тодi варта його просвiтницька дiяльнiсть?

– А я радiю, пане радник, – рiзко сказав Маркiян, його щоки пiдпливли рум’янцем.