Вода з каменю. Саксаул у пісках

Губернатор Галiцii i Лодомерii Август Лобковiц теж заспокоiвся, справляв бали. Спершу вiн зовсiм розгубився, коли до нього дiйшла чутка, що повстанський генерал Сераковський з шеститисячною армiею йде в Галичину пiднiмати серед полякiв повстання. Розквартирував у кожному будинку по кiлька гренадерiв, наказав укопати на площах зарядженi гармати, а сам, про всяк випадок, де мiг, афiшував свое п’ястiвське походження, ще й зробив собi портрет у польському кунтушi, при карабелi[50 - Легка крива шабля.]. Разом з тим вiн спровадив до Львова резидента з Росii – полковника-нiмчика Брейнделя, завданням якого було сiяти антипольськi настроi серед греко-католицького духовенства й украiнськоi молодi.

Брейндель виконував свою мiсiю надто ревно – Лобковiцу донесли, що попи почали замiсть за Франца І правити молебнi за царя Миколу; резидент ходив по мiсту в мундирi царського офiцера, заглядав до кав’ярень, церков, до греко-католицькоi духовноi семiнарii. Треба було збити йому пиху, але як – Лобковiц не знав.

Та ось разом з морозами прийшов наказ вiд канцлера Меттернiха зняти у Львовi надзвичайне становище.

Канцлер рекомендував губернаторовi уряджувати бали, на якi слiд запрошувати польську молодь, щоб вона в присутностi демократичного губернатора i нобiлiтованих родакiв могла повiльнодумствувати i заспiвати навiть «Єще Польска не згiнела».

Губернатор лiтографував тодi свiй польсько-патрiотичний портрет, вiдтиснув його на запрошеннях, а також розiслав по циркулах та мандаторiях Галичини.

Таке запрошення – на званий бал до палацу на Губернаторських валах, власноручно пiдписане Лобковiцем, – отримав Олександр Фредро.

Поет, зрозумiвши, що з огляду на ситуацiю його знову наближують до себе владцi, хотiв спершу порвати запрошення, та амбiцiю перемогла професiйна цiкавiсть: хочеш малювати людей, треба мати iх перед очима.

Маркiян, звичайно, губернаторського запрошення не отримав. Його кликали до себе бiлi снiги пiд Бiлою пiдлиською горою.

…По склистiй дорозi, вичовганiй полоззями саней, мчать залубницi, запряженi парою гнiдих огирiв, з-пiд копит летить пороша, грудки мерзлого снiгу боляче б’ють в обличчя; Маркiян i Анна вiдвертають голови, заслоняються бараницею, конi бiжать галопом богвiсть-куди – i йому i iй байдуже, що вони звернули з бродiвського гостинця на Гавареччину, полишаючи злiва примару Олеського замку; коней не зупиняють замети, у збитiй копитами курявi зникають залубницi, ховаються вiд погляду чистого морозного неба.