Вода з каменю. Саксаул у пісках

Ти не знаеш, який тепер у нас содом… Холодно, брудно, одне горнятко на чотирьох, слава Богу, що хоч ложку кожен мае свою, iмо бурду, зате ревно молимося i перед, i пiсля ii споживання… Нинi, колего, мудрий той, хто в кнайпi п’е, а попом служить дурень.

– Ти, звичайно, i те, i те поеднуеш, щоб триматися середини… – Маркiян свердлив Базилевича очима i думав, що з таким робив би козак Небаба з «Канiвського замку»: двома нагнутими деревами роздер би, на палю посадив, свяченим ножем горло перерiзав…

Базилевич щораз то бiльше мiзернiв, ник, губи вiд смаги потрiскалися, Маркiянiв погляд розчавлював його, судив смертним судом, i вiн перед стратою зiзнався у всьому, благаючи милосердя:

– Маркiяне, дай менi руку… Я давно усвiдомив мерзеннiсть свого вчинку, але тепер, коли увесь народ прозрiв, прозрiв i я… Академiки йдуть на той бiк, i професор Маус iх благословляе.

Нiмець благословляе, нiмець прозрiв, тож повiр, що свiтло прийшло i до мого розуму… Ходiм i ми. Я кров’ю змию свою провину, хоч i не винен есьм… Мiй батько, затятий австрофiл, змалку навчив мене бути вiрним цiсаревi й викривати все, що супротивиться владi. А тепер…

Маркiян повернув голову, йому гидко було дивитися на черв’яка, який, притоптаний його погордою, мов чоботом, скручуеться, вивертаеться; Базилевич побачив, що Маркiян хоче йти, заступив йому дорогу.

– Кожна людина може помилитися, – заговорив квапно, наче боявся, що Маркiян його переб’е, обiрве його каяття, i вiн нiколи вже перед ним не висповiдаеться.

– Але хiба це справедливо – носити все життя тавро за один нерозважний вчинок? Маркiяне, ти сильнiший за мене, мудрiший… допоможи менi змити з себе ганьбу, ти один маеш право це зробити, мене за тебе зневажають товаришi… я прошу…

– Хай тобi Бог простить… – Маркiян обiйшов Базилевича, той схопив його за плече.

– Ти побачиш, побачиш… i колись сам прийдеш подати менi руку, я заслужу на це…

– Дай то Боже… – вивiльнився вiд нього Маркiян i пiшов не оглядаючись.

Знизував плечима, наче хотiв обтруситися вiд фальшивого каяття зрадника, та коли повертав на Палацову, раптом зупинився, оглянувся: Базилевича на вулицi не було. Подумав: «А якщо не фальшиве?.. А якщо нинi я вбив у ньому щойно народжену людину?.. Таж i гайдамаки приймали в своi ряди розкаяних…»

…Ясьо Сакрамент вiд поспiльства не вимагав нiчого, а давав йому все, що мiг i вмiв.