Вода з каменю. Саксаул у пісках

Розгортае вуечек «Dziennik Warszawski»[60 - «Варшавська газета» (пол.).] i вигукуе сам до себе: «О, «Канiвський замок» Гощинського!» Взявся вiн читати надрукований у газетi уривок з поеми, а краем ока бачить, що сусiд не зводить з нього погляду. «Ну, то як?» – запитав поставний пан, коли вуечек склав газету. «А так… Гощинський – завжди Гощинський. У «Банкетi помсти» нападав на аристократiв, називаючи iх апостолами темряви, а тут – брязкае сталлю, дихае кров’ю, пожежами». – «Вам не подобаеться його поезiя?» – «Добродiю, як може не подобатися його поезiя? Я до змiсту маю претензii».

– «То будьмо знайомi, – поклонився сусiд. – Я – Гощинський».

Тепер Северин у Варшавi чи десь уже iнде. Зi зброею… І йдуть, iдуть нашi соколи на той бiк… А я така щаслива, що не загубилася до решти на задвiрках австрiйськоi монархii – е в мене батькiвщина!

Пане Маркiяне, я б з приемнiстю зустрiлася з вами. У суботу граю в касино Гехта. Хор Моцарта на моi впертi домагання нарештi виконае «Прощання з батькiвщиною» Огiнського.

Якщо вирiшите прийти, то не запiзнюйтесь, – буде виконуватися тiльки ця одна рiч…»

– Кохана, – прошепотiв Маркiян, притулюючи листа до грудей. – В суботу у касино Гехта… В суботу… Мiй Боже, – кинувся, – але ж субота нинi! І вже вечорiе…

До касино було недалеко, та Маркiян бiг, не зважаючи, що хтось там здивовано позирав на нього. Наближався до святково-бiлого Єзуiтського городу, йому нiколи було його обминати, поринав по колiна в синюватiй габi неторканого снiгу, помережаного слiдами пташиних нiжок.

Крiзь облiплене снiгом вiття дерев проглядали великi, задрапованi жовтими шторами вiкна касино; на розчищеному тротуарi Маркiян обтрусився, пiдiйшов до касового вiконечка i взяв квиток за п’ятдесят крейцерiв.

Це були останнi грошi, вуйко Захар платить йому за працю аж у кiнцi мiсяця. Згадав цiеi митi, що треба буде роздягнутися в гардеробi, а костюм у нього далеко не вiзитовий. А в мозку билися, дiймаючи приглушеною ревнивiстю, слова з Анниного листа: «Северин у Варшавi зi зброею…» Так iнтимно, без прiзвища – «Северин…».

Ідуть соколи на той бiк… Вони знайшли свою батькiвщину. А я не йду, я теж знайшов ii i зостаюсь на нiй… Хай кинуть в мене каменем тi, якi не мають батькiвщини…

Зал був неповний – це ж не редутовий бал i не торговi контракти, о, при тих оказiях в касино Гехта нiде голцi впасти… А нинi тут тiльки тi, хто мае батькiвщину… Маркiян сiв скраю у вiльне крiсло; на сцену вже виходили хористи, а за фортеп’ян сiла вона.