Чудесна країна Оз

Далi вiн перевiв погляд на суворе зморшкувате обличчя чаклунки, i йому страх як закортiло опинитися деiнде, тiльки не в цiй напiвтемнiй закiптявленiй кухнi, де навiть тiнi вiд свiчки на стiнах наганяли жах. Так у гнiтючiй тишi, яку порушували лише булькання казанка та потрiскування дров у вогнi, минула майже година.

Аж ось Тiп набрався смiливостi й перервав мовчанку.

– То що, ви це готуете для мене? – запитав вiн, кивнувши в бiк казанка.

– Атож, – коротко вiдповiла Момбай.

– А воно менi не зашкодить? – запiдозрив Тiп неладне.

– Та як сказати… Якщо я нiчого не наплутала, – вiдповiла Момбай, – то ти обернешся на мармурову статую.

Тiп рукавом витер раптом спiтнiле чоло.

– Але я не хочу обертатися на мармурову статую! – заквилив вiн.

– А тебе нiхто не питае! – вiдказала стара, недобре стрельнувши оком у бiк хлопця. – Головне, що цього хочу я.

– А яка тодi буде з мене користь? – заходився вiдмовляти Тiп. – Тодi ж н?кому буде на вас робити.

– А Гарбузова Голова навiщо? – вiдрубала Момбай.

Тiп знову заквилив.

– А чом вам не обернути мене на цапа чи хоча б на курча? – запитав вiн занепокоено. – Який вам зi статуi пожиток?

– А ось який, – вiдповiла Момбай. – Наступноi весни я розiб’ю квiтник, а посеред клумби поставлю мармурову статую для краси. Сама дивуюся, що це якось не спало менi на думку ранiше. Як же ти менi остогид за всi цi роки!

Вiд ii слiв Тiп вiдчув, що обливаеться холодним потом, але й далi боявся поворухнутися i лише з дрижаками в колiнцях стривожено поглядав на казанок.

– А може, воно не подiе, – пробубонiв вiн ледь чутно безутiшним голосом.

– Ще й як подiе! – вiдповiла Момбай бадьоро. – Я рiдко коли помиляюся.

І знову запанувала тиша, така довга й гнiтюча, що коли Момбай нарештi зняла свого казанка з вогнища, була вже майже пiвнiч.

– Вживати мiй чудесний напiй треба охолодженим, – оголосила стара вiдьма, яка, попри всi закони, не кинула свого заняття чаклунством. – Отож лягаймо спати, а на свiтанку, коли прийде час перекидатися на статую, я тебе покличу.

І з тими словами вона пошкандибала до своеi кiмнати, виносячи з собою паруючий казанок. Тiп почув, як зачиняються дверi i гримить засув.

Та спати, попри наказ, хлопець не мiг. Вiн усе сидiв i дивився, як загасаючи жеврiють у вогнищi вуглинки.

Втеча

Тiп надовго замислився.

«Ох i тяжко бути мармуровою статуею, – з’явилися у нього бунтiвнi думки.